Ганс І Текер повернулися до вечері — до вбогої вечері з галет.
— На жаль, ми не знайшли слідів лорда Блоттона, — сумно сказав Текер.
Про пір’я і сліди крові він не згадав, щоб не ятрити серце нареченій. Очі Еллен і так були червоні від сліз.
Наприкінці вечері Цандер виголосив промову. Він говорив про те, що їхні харчові запаси майже вичерпались. Не можна гаяти жодного дня. Треба спуститися в долину, посадити город, засіяти поле, зробити запаси на зиму.
— А п-поки що чим ми будемо х-х-харчуватися?
— Доведеться жити з мисливства, ловити рибу…
— У мене пропадає всякий апетит, коли я подумаю про тутешніх літаючих гадів, — сказав Стормер.
— Не може бути, щоб на планеті не знайшлося придатних для споживання тварин, риб і рослин. Як ви вважаєте, лікарю? — спитав Цандер.
— Я вважаю, що рослини і тварини, загалом, скрізь створені з одного тіста. Білки, жири, вуглеводи… Але можуть бути і якісь невідомі нам шкідливі домішки. Адже й на Землі є отруйні рослини. Тут треба бути дуже обережним. — І Текер, незважаючи на те, що заборонив Гансові згадувати про птахів-куль, не зміг утриматися і сам розповів про гіркі пригоди своєї мандрівки.
На обличчях слухачів був жах, переляк, огида.
— Я-я-я-к же ми бу-у-демо знати, що можна їсти і чого не можна н-навіть нюхати? — спитав барон.
Текер знизав плечима.
— А як первісні люди навчилися одрізняти їстівні рослини від отруйних? Досвідом. Тільки досвідом.
— Розплачуючись за досвід життям?
— Звичайно, багато гинуло. Якби я мав обладнану хімічну лабораторію…
— Непогана п-перспектива! З-захочеш зірвати цибулю, а вона скрутить тебе; п-понюхаєш м’ясо, чи воно свіже, і здохнеш від самого тільки запаху.
— Я не переступлю порога ракети! — рішуче заявила леді Хінтон.
— Полювати і ловити рибу можна, живучи в ракеті. Навіщо нам переселятися в долину? Правда ж, бароне? — І Стормер ляснув Маршаля по плечу.
Той глузливо скривився від такої фамільярності.
— Звичайно. Наше діло старече. Леді Хінтон, містер Стормер, я, професор, єпископ, в усякому р-разі… кх… кх…
Цандер скористався паузою.
— Це неможливо, — перебив він мовні потуги барона. — Всі працездатні працюватимуть у приморській долині на полі, і носити вам сюди їжу ніхто не буде.
— Але в мене є служниця Мері.
— А в мене Жак.
— Тут, на ВенерІ, нема особистих слуг. Нас чекає дуже важка боротьба з суворою, невідомою природою. І ми повинні напружувати всі наші сили, створити міцний трудовий колектив.
— Ком… ком… комуну?
— Справа не в словах, бароне.
— Від… відмовляюсь.
— Не відпущу од себе Мері.
— А я піду! — вигукнув професор Шнірер. — І ми всі повинні йти. Працювати на землі, а жити на лоні природи. Серед мирних тварин і рослин…
— Добрі мирні тварини і рос… рос…
— Обробляти землю. Збирати врожай. Випасати отари. Харчуватися плодами землі. І ніяких машин, ніяких робітничих питань, ніяких революцій.
— Н-не піду.
— Відмовляюсь, — вторувала леді Хінтон.
— Що за тупоумна публіка! — тихо сказав Вінклер Гансові.
— Підожди, вони самі побіжать. «Хто не працює, той не їсть». Крім того, в мене є засіб, що, напевне, вижене їх на роботу, — так само тихо відповів Ганс.
Коли суперечка була в розпалі, він вийняв великий брильянт і, ніби ненароком, покотив його по столу, перед очима леді Хінтон.
— Звідки це у вас? — підозріливо спитала вона, вмить змінивши тон.
— Знайшов на дорозі, леді.
— Брильянти на дорозі не валяються. Може, в-вене-ріанка загубила? — глузливо кинув барон.
— Можливо, — відповів Ганс. — Венеріанки, очевидно, дуже неуважливі жінки. Такі камінчики ми подибували на всьому шляху. Ось, полюбуйтесь, будь ласка! — Ганс засунув руку в кишеню і висипав жменю великих самоцвітів. Потім вийняв з похідної сумки великий злиток золота і недбало кинув його на стіл. — Вони тут валяються на кожному кроці.
— Золото! Алмази! Брильянти! Смарагди! — вигукнула леді Хінтон, навалюючись на стіл і простягаючи руки до купи самоцвітів.
Стормер почервонів. Барон зблід. Очі єпископа пожадливо блиснули. До коштовностей потяглися тремтячі руки, товсті, порослі рудим волоссям, — Стормера; блідо-сині, з надутими венами, — барона; пухкі — єпископа; тонкі, з довгими пальцями і рожевими нігтями — Делькро… Товсті, тонкі, червоні, білі пальці сплелися в живий клубок. Пасажири важко дихали, розгрібали купу, відштовхуючи чужі загребущі руки.
— Брильянт! Шістдесят каратів!
— Вісімдесят!
— Дайте мені!
— Та віддайте ж!..
— Я тільки подивлюся!
— А оцей! Яка краса!
— На п’ятдесят тисяч фунтів!
— Мільйон!
Леді Хінтон затиснула в руці справжнісінький брильянт. Навіть Еллен забула про свою печаль і дивилася на це несподіване багатство мов зачарована.
Дорогоцінності швидко розійшлися по руках. За самородок золота спалахнула запальна суперечка.
Ганс розсміявся.
— Не будьте, панове, пожадливими, — сказав він. — Запевняю, що кожен з вас може набрати цього каміння і золота цілий мішок. Сумніваюсь тільки, щоб ці витребеньки збагатили вас.
— Це не витребеньки, юначе! — повчально промовила леді Хінтон, не зрозумівши Ганса.
Вона все ще жила в світі земних цінностей.
— Де ви це все знайшли? — спитав Стормер, притискаючи до черева під полою піджака злиток золота.
— Я вже сказав вам: на дорозі. Коли йшли до затоки. І якщо ми переселимося туди…
— Звичайно!
— І якнайшвидше! Що ви скажете, леді? Оце Венера! Оце планета! Недарма її назвали іменем богині краси. Ні, заради цього варто було летіти в зорельоті. Хай йому біс, ми станемо багаті, як крези! Та що крези! Крези проти нас будуть старцями…
— А завтра нам нема чого їсти, містере крез, — повернув Цандер розпалені голови до сумної дійсності.
— Геть золото! Геть дорогоцінності! — раптом закричав Шнірер. — Це валюта! Мати спекуляції! Це боротьба! Це кров!.. — І він знову завів нескінченну розмову про свою пасторальну ідилію. — Але я проти комуни, проти централізації населення. Я вже казав ще на Землі про те, що занапастило Німеччину. Община Берліна, котра непомірно розрослася. Ми самі створили знаряддя, яким скористалися екстремістські елементи. Геть централізм! Ми створимо хутори. Приватні господарства на національній основі.
— У нас будуть Англія, Франція, Німеччина, — сказав Стормер. — Що ж, це непогано! — і почав підраховувати у думці населення майбутніх держав. «Англія: він — Стормер, Хінтон, Еллен, Уеллер, Пінч, Мері… Шкода, що загинув Блоттон, він уособлював би англійську армію. Військовий міністр. Усього: Англія — шість осіб. Німеччина: три Текери, Шнірер з дочкою, Цандер, Вінклер, Фінгер. Вісім, більше, ніж в Англії. Але їм що! Німеччину ослаблюватиме класовий антагонізм. Франція: Маршаль, Делькро, ну і Жак як колоніальна частина імперії. Франція зійде на роль другорядної держави. Золоті розсипи дістануться Англії, тобто мені. Що можуть зробити одна жінка і дохлий барон?» Так, це непогана думка, — сказав Стормер уже вголос. — «Прав, Британіє!», «Боже, бережи короля!» Я вважаю, розумний король…
— Може знайтися і розумна королева, — велично заперечила леді Хінтон з свого троноподібного крісла. «Теж тягнеться до золотих розсипів!» — подумала вона.
— Це покажуть вибори! — відповів Стормер.
І він почав підраховувати шанси: «За мене — я сам, звичайно, голос Пінча — налякаю щеня, пообіцяю, в крайньому разі, посаду міністра, гм… і тільки. А за Хінтон — Уеллер, звичайно, Еллен, Мері перетягнуть… Добре, що нема Блоттона… Коли б не пройшла королевою. Ні, краще без голосування, напролом, по-наполеонівськи».
— Ці справи «державної важливості», — іронічно сказав Цандер, — ми поки що облишимо. Збирайтеся в дорогу. Не беріть з собою нічого зайвого. Пам’ятайте, що особистих слуг на Венері нема. Завтра на світанку вирушаємо.
— А ви?
— Я лишаюся в ракеті для її охорони. Крім того, я не втрачаю надії налагодити зв’язок з Землею.
Знову почалося збирання. Знову відбір речей. Леді Хінтон і цього разу не розлучилася з замшевою торбинкою, поповнивши свої скарби двома великими брильянтами.
На світанку задзвонив дзвін. Почалося «переселення народів»…
Гарячий дощ боляче стьобає по обличчю. Навколо пара, дим, туман. Гуркочуть громом хмари, гуркочуть вулкани. Дрижить, гуде ґрунт від прихованих вулканічних сил. Жах…
Леді Хінтон ступає, опираючись на руку єпископа. Під ногами ковзає мокрий, кам’янистий ґрунт. Довга ряса єпископа і пелена широкої сукні леді Хінтон плутаються в ногах, чіпляються за гостре каміння. Струмені гарячої води течуть по обличчю, спині, грудях. У леді обличчя жертви, яку ведуть на заклання.
— Боже мій! Я ніколи не думала, що…
— Прошу вас, зупиніться, леді, — сказав єпископ, відсапуючись.
Він поклав у калюжу клунки — свій і леді Хінтон, підняв поли ряси до пояса, зв’язав їх вузлом. Леді Хінтон одвернулася. Вона шокована. Єпископ з відкритими ногами! Мало того, що непристойно, це майже протиприродно.
— Раджу вам, леді, зробити те саме.
— Те саме? — обурено вигукує леді.
— Так, те саме. Тут не до етикету, леді. Ми й так відстали і можемо заблукати. Нас ніхто не бачить.
— Ні, ні. Ходімо, — рішуче відповідає леді Хінтон.
Єпископ крекче, піднімає клунки. Плентаються далі.
— Агов, єпископе! Леді Хінтон! Де ви! Не відставайте! — чується з туману.
— Агов, єпископе! Леді Хінтон!
Що за неповага. Це голос, здається, різника Стормера… Леді наступає на пелену сукні, падає. Уеллер ледве підтримує її важке тіло. Він змучений, злий. Говорить грубо, владно.
— Я ж вам казав. Через вас ми відстаємо.
— І це — лорд-єпископ! Що робить з людьми Венера!
Від образи, втоми, досади леді Хінтон ладна заплакати. Де її виїзди, муштровані лакеї, які розуміли кожний її погляд?..
— Та повзіть же, хай вам біс, бо ми не чекатимемо вас! — гукає Стормер.
Леді Хінтон зітхає. Воістину скорботний шлях.
Ганс іде попереду, оглядаючи ґрунт. Ось тут було знайдено пір’я І калюжу крові. їх тепер нема, змили дощі.
А от і вихід самоцвітів. Ну, тут уже, напевно, буде зупинка.
— Доп-поможіть мені в-встати. Я вп-пав і лежу, здається, на брильянтах… колються… — почувся голос барона.
— Ого! Ось вони, розсипи. Ух! Навіть в жар кинуло! — стогнав Стормер.
Леді Хінтон відчула, як до неї несподівано прилинули сили. Уже не думаючи про пристойність, вона високо підіткнула сукню і потягла за собою єпископа.
— Швидше! Швидше! — задихаючись, повторювала вона. — Бо нам нічого не лишиться.
Барон, Стормер, Уеллер, Пінч, Делькро розв’язали мішки і почали наповнювати їх коштовним камінням, викидаючи одяг і білизну. Ніколи ще вони не багатіли з такою швидкістю. Тільки один рух руки приносив сотні тисяч, — так їм здавалось. У мішки сипалися багатомільйонні багатства.
Ганс дивився на цю сцену з посмішкою, відпочиваючи під укосом скелі. Підвівшись, він свиснув: пора рушати в дорогу.
«Мільйонери» взяли на спини мішки. Чималий вантаж! Пішли. Каміння нестерпно давило на плечі.: «Мільйонери» кректали, важко дихали, але несли.
Внизу, коли розвіявся туман, було видно темну пляму затоки.
Раптом захитався під ногами ґрунт. Усі попадали, що було в мішках — розсипалося. Глухий підземний гуркіт гучнішав, перейшов у грім і вибухнув ударом страшенної сили. Із скель попадало каміння. З правого боку туман налився темно-червоним світлом, спалахнуло сліпуче полум’я. Клуби чорного диму затягли все навколо. Блискавки прокреслювали лей первісний хаос стихій. На голову сипався попіл, дрібне каміння. Сховатися під скелею? Скеля тряслася, мов у лихоманці, і могла обвалитись. Усіх охопила паніка. Ганс намагався встановити лад, але його голосу не було чути. Покидавши свої мішки, пасажири, як очманіла отара, кинулися вниз пологим схилом. Праворуч через скелі навально текла вогненна ріка, яскраво освітлюючи все навколо. З Гансом лишилися тільки Вінклер, Мері і Жак. Вони намотали свої мішки на голови І побігли.
Підземні сили, прорвавшись назовні, заспокоїлися. Ґрунт ще дрижав, але сильних поштовхів уже не було. Важко тільки дихалось від випарів сірки. На щастя, ущелина скінчилася, і за нею почалася відкрита долина — пологий спуск до підніжжя гори. Тут завжди дув сильний вітер. Він відносив убік туман, сірчані випари і попіл. Стало легше дихати.
Почали натрапляти на тіла «полеглих». Ганс перелічив, оглянув. Усі були живі й здорові, якщо не зважати на синці.
Вузький півострів, що виступав далеко в затоку, був уже як на долоні. Півострів починався біля стрімко? скелі червоного пісковика. Від дощів і вивітрювання в цій скелі, очевидно, утворилися печери. Туди й повів Ганс своїх змучених супутників.
Птахи і тварини поховалися, рятуючись від розбурханих стихій. Не видно було навіть кулястих птахів на хвощах.
Ось і затока. Ліворуч на півострів набігають вали прибою заввишки як багатоповерховий будинок. На Землі не буває таких високих хвиль. Тільки незвичайні бурі тутешніх місць спроможні так розхитати хвилі океану. Кожні двадцять секунд на півострів обвалюється кількакілометровий водоспад. Несамовитий шум, від якого дрижать ґрунт і скелі, ритмічно сповнює і повітря.
Потік, чорний потік перепиняє дорогу. Пахне чимось ~ знайомим. Ну, звичайно, це нафта! Скільки пального, скільки енергії сконденсовано на Венері! Ці гірські водоспади, прибої, вітер, нафта… Є, мабуть, і вугілля. Венеріанськї багатства чекають своєї черги, коли земні запаси вичерпаються…
З лівого боку півострова — скажений прибій, з правого — тиха заводь, поросла деревами. Вони трохи схожі на мангрові дерева Індії та Південної Америки, що ростуть на залитих водою, місцях. Але тут повітряне коріння досягає велетенських розмірів, а сам стовбур і гілки порівняно з корінням — дуже малі. Такі рослини пристосовуються до найсильніших вітрів, які дмуть над цією долиною. Ніби кігті, запускає дерево у воду й мулке дно своє коріння, що далеко розгалужується.
На карликовій, коренеподібній кроні дерева криві, зігнуті гілки закінчуються китицями. Ганс подумав, що по цьому сплетеному повітряному корінню легко перебиратися через Тиху заводь, як він у думці назвав цю частину затоки, на другий бік.
Між корінням і біля самого берега з води здіймаються болотяні рослини заввишки три-чотири метри. Кожне стебло має вигляд знака питання. Багато таких знаків питання розставлено на Венері для допитливого розуму.
На півострові, вкритому буро-зеленою травою, велика площа для посіву і городу. Проте ґрунт неоднаковий: є заболочені місця, є піщані дюни, вихід граніту. Але і є і жирний чорнозем.
Надвечірнє сонце виглянуло крізь хмари, освітивши групу людей на фоні червонуватих скель.
Який жалюгідний вигляд мають ці мільйонери, що мріють стати королями на «новій землі»!
По-королівському велична на Землі, тут леді Хінтон у підіткнутій мокрій сукні, з брудними, опухлими, червоними норами, з розпатланим сивим волоссям ніби осіла і стала схожа на перекупку. Лорд-єпископ немов прилетів на Венеру прямим сполученням з лондонських нетрів. Йому до пари був барон. Ніхто на Землі не повірив би в його багатство, хоча б у колишнє, і в його баронство.
— Треба подумати про ночівлю, громадяни, і вибрати печеру, — сказав Ганс.
— П-п-пе… пе-печерні люди… Д-докотилися…
Зазирнули в. одну печеру. Волого, мокро, дзюрчить вода. Далі! В другій сухіше, але вона мала. Третя — от-от обвалиться: над нею нависла ціла скеля мокрого, сточеного підґрунтовими водами пісковика. Четверта — хороша, велика, міцна, зручна. Від неї відгалужуються кілька бічних печер, ніш, ходів.
— Треба оглянути ці ходи: чи не живуть у них якісь мешканці, — сказав Ганс. — Вінклер, засвіти ліхтар, ходімо.
Ледве світло ліхтаря проникло в печеру, як звідти з сухим шелестом вибігло щось схоже ар земну стоногу. Велетенська сколопендра була майже біла і трохи тонша за телеграфний стовп. З незвичайною спритністю вона промчала через велику печеру і зникла в бічному ході. Вслід за нею майнув десяток п’ятиметрових «малят».
Жінки скрикнули і відбігли далі від печери.
Світло ліхтаря впало на «таргана» з двометровими волохатими лапами. «Тарган» ворушив півметровими вусами, втупивши в Ганса чорні завбільшки як яблуко очі. При цьому він тихо свистів. Вінклер торкнув Ганса.
— Чи не краще нам піти звідси? Мабуть, на Венері жодна печера й нора не пустують.
У темряві в усіх кутках печери щось ворушилося, шаруділо.
Сипалося дрібне каміння. З бічних печер долинали дивні звуки, наче кашляв кінь або тяжко зітхала корова.
— Так, — погодився Ганс. — Першу ніч нам доведеться провести під дощем. Це хоч і неприємно, але безпечно. А завтра ми візьмемося за виселення всіх багатоногих жильців.
На щастя, ніч випала надзвичайно тиха. Тільки оддалік шумів без угаву прибій. Нестерпно душно, жарко. Повітря густе і таке щільне, що важко дихати. Голова паморочиться. Палахкотять заграви вулканів. Гаряча, багрова ніч…
Ганс спить чуйно. Прислухається до найменшого шелесту і звуків. В мозку прокидаються стародавні інстинкти первісної людини, яку вночі підстерігали тисячі небезпек… Крізь напівзаплющені очі юнак бачить світло. Трохи розплющує повіки… В повітрі літають сліпучо-яскраві кулі. Все нові й нові кулі завбільшки як яблуко, як кавун з’являються в нічній темряві, безгучно шугають, шугають, опускаються і підіймаються.
І раптом одна куля розривається з оглушливим тріском. Всі прокидаються, скрикують. Гра сяючих куль. Наче хтось невидимий перекидається ними.
— Що це?..
— Мабуть, кулясті блискавки, — каже Текер. — Повітря тут надто насичене електрикою.
Піщинки сухо тріщать, немов пересипаються, хоч лежать нерухомо. З стволів рушниць зриваються з тихим тріском сині іскри. Як в охолодженому, перенасиченому вологою повітрі виділяється водяна пара, так і в цій перенасиченій електрикою атмосфері народжуються іскри, кулясті блискавки. Ганс підняв угору руку, розставив пальці, і на їх кінцях заскакали вогники. Красиво, але моторошно! Волосся на голові встає і потріскує, наче його розчісують невидимим каучуковим гребінцем.
У горах течуть потоки розпеченої лави. Вона горить тьмяним багровим полум’ям і поступово застигає.
В повітрі безшумно літають рої великих комах. Над ними також тихо ширяють, немов чорні покривала в повітряному вихорі, нічні хижаки, мабуть, тутешні «кажани». Все невідоме, незвичайне, лякає новизною…
Крик у горах… Схожий на людський. У відповідь йому лунає звірине ревіння в лісах, по той бік затоки…
Зникли кулясті блискавки. Полетіли комахи, птахи. Світає…
Зітхає барон, леді Хінтон вторує йому, шумно позіхає, Стормер. Сон тікає від очей. Нікому не спиться… Ганс і Вінклер тихо розмовляють, обговорюючи план виселення «нечистих».
Удосвіта взялися до роботи.
Входи в малі печери, щілини, лази заклали — замурували гадів. Аз великих бічних печер почали викурювати мешканців. Посеред головної печери викопали яму, наповнили її нафтою, підпалили. Пасажирів попередили — забратися якнайвище на скелі: зараз з усіх щілин полізе нечисть.
І справді полізли. Таргани завбільшки як добра вівця. Багатоніжки сплющеними, як у змій, головами І з клешнями, горбаті павуки, чотириногі стрибунці, змії, прозорі, жовті, мов янтар, з очима, наче в риб-телескопів.
Вилізли великі гади, розповзлися по сусідніх печерах, потім поповзла дрібнота, сиві мокриці завбільшки як кролик, червоні черви, що котилися колесом, мордаті «риби» на ластах, які вихилялися, наче морські леви… Здавалося, не буде кінця цій процесії, немов породженій кошмаром ночі. Яка сила-силенна творчих задумів природи! Скільки спроб, експериментів. Яка невичерпна фантазія в шуканнях найкращих форм, найбільш пристосованих до життя!..
Люди сиділи на камінні, не рухаючись, затамувавши подих. Що це? Сон чи маячіння хворої уяви?
Відгриміла гроза. День давно настав. Повітря розрядилося від електрики.
Тільки опівдні припинилося переселення гадів. Догоріла й нафта. Яма ледве курилася. Вінклер, Ганс, Текер і Пінч обережно ввійшли в печеру. Скрізь трупи гадів і комах. Деякі ще звивалися, корчилися, ворушили вусами, дриґали ніжками — а «ніжка» такого павука довша за ногу людини.
Неприємна робота, але сяк-так вичистили печеру, відтягли трупи геть, нафтову яму засипали. Тепер можна жити в печері.
Але жінки не погоджувалися.
— Краще під відкритим небом, під дощем ночувати, ніж у печері. Тут заснеш, а вночі нові гади налізуть.
— Не налізуть, — заспокоював Ганс. — Ми навколо печери ям накопаємо, нафтою наповнимо і вночі запалювати будемо. Всі гади вогню бояться, близько не підповзуть.
Але жінки все одно відмовлялися. Проте коли вночі почалася неймовірна злива, вони теж увійшли в печеру.
Покінчивши з житлом, почали думати про їжу. їсти більше нічого. Треба йти промишляти на берег.
— Сильний прибій, — сказав Текер, — мабуть, викинув на берег багато риби, молюсків. Думаю, нам пощастить знайти їстівних.
Пінч змайстрував вудку. На промисел пішли Пінч, Ганс, Вінклер і Текер. Жінкам доручили зробити постелі з м’яких мохів і лишайників, їх багато росло на схилах гір. Еластичні, м’які, теплі, не гірші за перини. Від ґрунту легко відриваються. Тільки краї нерівні, обрізати, надати форму — і готова постіль. Стормера і Уеллера, озброївши рушницями і ножами, лишили допомагати жінкам і для охорони.
Ловити рибу вудкою Пінчу не довелося. На березі риб, ракоподібних, м’якотілих слимаків лежало дуже багато. Треба було тільки вибрати те, що не встигло зіпсуватися. Гниття тут відбувалося дуже швидко. Запах падла мандрівники почули ще за кілометр від берега. Вздовж лінії прибою ходили зграї безкрилих птахів, схожих на пінгвінів. Оддалік птахи здавалися людьми, вони й на зріст були не нижчі за людину, ходили поважно, перевальцем і голосно кричали. Ганс помітив, що й птахи уникають падла — вибирають свіжих риб, які ще тріпотять.
Птахи були дуже мирними і зовсім не боягузливими. Мандрівники підходили до «пінгвінів», гладили їх. Вони з цікавістю оглядали людей. Незабаром птахи і люди ходили поруч, штовхаючись, як на базарі.
За величезною стіною прибою, що розбивався об пасмо скель, океану майже не було видно. Зрідка над гребенем прибою здіймалася велетенська голова якогось «завра».
Важко було дихати від трупного запаху.
Ось на берег викинуло плескату скойку завбільшки в човен. Цю не донесеш. Ось другу — як чайна таця. Відтягли вбік. Величезна панцирна риба мало не збила з ніг Пінча. Вона ще судорожно билася. Відтягли і її. Ця вже, напевно, свіжа. Велика, кілограмів двісті… Ні, не донести… Довелося вибрати меншу. Вінклер і Ганс взяли на плечі рибу, Пінч і Текер понесли «устрицю».
— Сьогодні на обід буде осетрина і устриці, — сказав Ганс, підходячи до печери. — Грійте швидше в казані воду.
Казан було поставлено на «гасницю» — яму з запаленою нафтою. Вода вже кипіла, а «кухарі» все ще морочилися з провізією; «устриця» не хотіла розкриватися. Стулки її були так щільно з’єднані, що Ганс не зміг відкрити їх навіть сокирою. Панцирна риба теж була міцно заброньована — її ніхто не міг розрубати. Надумали «устрицю» облити окропом. Це допомогло — стулки, нарешті, розкрилися, показалося дуже ніжне блідо-рожеве м’ясо.
Стормер поклав «осетра» на землю догори черевом і рубав з люттю голодної людини. Черево панцерної риби було вкрите значно меншою лускою, яка, на думку Стормера, мала швидше піддатися ударам сокири. І йому, нарешті, вдалося розрубати рибу. Він обережно понюхав. Нічого. Пахне рибою, як звичайно.
— Доведеться м’ясо частинами вирубувати,
— Аз устрицею як? — спитав барон.
— Вариться. Варених устриць ще не їли, бароне?
— Оц… оцту б!..
— Перцю, лаврового листу та пляшку вина. Оце був би обід! З вином і устрицями. Але чого нема, того нема, бароне.
Від казана пахло дуже смачно. Але коли м’ясо було розкладено по блискучих стулках плескатих скойок, які приніс Ганс, усі озирнулися.
— Їжте, будь ласка, сер! — люб’язно запропонував Маршаль.
— Ви, бароне, старші, надаю вам честь покуштувати першому страву, — відповів Стормер.
— В-виходить, що найстарший повинен ум… умерти раніше за інших?
Почалася суперечка.
— Зрештою, це ж не гриб, а свіжа риба, — підбадьорив сам себе Ганс і першим узяв кусень у рот.
Усі дивилися на нього, як на людину, що спожила отруту. Ганс спокійно жував.
— Смачно?
— Напрочуд! — відповів Ганс, в якого був повен рот.
Барон дуже зголоднів. Але він терпів: адже отрута могла діяти не одразу. Та коли Ганс поклав у рот другий апетитний шматок, барон не витримав і взяв маленький шматочок, за ним — єпископ, Стормер та інші. Незабаром усі їли з апетитом печерних людей. М’ясо «устриці» було ще ніжніше і смачніше.
Приємне почуття ситості піднесло настрій. Постачання, принаймні на весь літній період, було забезпечено.
— Треба навчитися сушити і в’ялити рибу, щоб зробити запаси на зиму, — сказав Ганс. — Для Цандера теж і треба заготовляти сушену рибу. Сьогодні я віднесу йому свіженької.
І Ганс, відрізавши великий шматок, пішов назад у гори, до ракети.
Повернувся він другого дня надвечір. У печері всі спали. -