Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
Ще кiлька поквапливих крокiв - i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
Однак я скоро потверезiшав.
"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi,- подумав я.- Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" - мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.
Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
- Два камiнцi - камiнець... три камiнцi - вогник... - спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
- Дядю, йди зi мною гратись! - покликала дiвчинка, побачивши мене.
"Нарештi жива iстота! - зрадiв я.- Раз тут дитина, значить, близько й матiр..."
- Дiвчинко, а де твоя мама?
- - Я не дiвчинка, а Єва!- заперечила вона.
- Ну, гаразд, Євочко...- засмiявся я з полегкiстю.- Ти тут живеш?
- Що ви! - проспiвала дiвчинка.- Я живу там!- показала вона кудись у простiр.
- Десь тут напроти? - вивiдував я.
- Що ви! Там далеко, за мостом!
- За мостом через Влтаву?
- Так, за Карловим мостом.
- А де твоя мама? Пiшла до магазину?
- Що ви! - покрутила вона голiвкою.- Мамуся дома.
- Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
- Я втекла! - похвалилася Єва.- Тiльки ти не кажи нiкому!
- Отже, ти втекла... Так, так... I далеченько... Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
- Ти знаєш, де я живу?-здивувалась дiвчинка.- Я тепер сама не знаю, як iти.
- Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
- Не бiйся, дядю, це лiтаки! - втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще,- швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.
Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети - гостроносi, куцо-крилi... I прямували вони просто на нас!
- Вiйна! - прошепотiв я з жахом. - Атомна атака... Тому евакуйовано Прагу!
На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.
Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.
її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.
- Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! - кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.
Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.
Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.
Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, - я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!
Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
"Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу,- втiшав я себе.- Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства..."
Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
- Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? - зашепотiла вона.
- Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна...- вiдповiв я теж пошепки.
Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
- Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я.- Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.