Взагалі, Ернан не мав звички хропти уві сні. За роки, проведені в хрестовому поході, він навчився спати тихо та чуйно, а гучне хропіння в процесі засинання було лише свого роду вступом fortissimo con brio[31], що швидко переходило в pianissimo[32] його звичайного сну. Сімон ще не встиг покинути межі ристалища, як Ернан перекинувся набік і затих.
І бачився Шатоф’єрові найпопулярніший з його снів, до якого він так звик, що навіть уві сні цілком усвідомлював, що це лише сон.
…Тиха й задушлива палестинська ніч, табір хрестоносців, вартові на чатах геть усі позасинали, та й він сам, монсеньйор де Шатоф’єр, ґросмейстер ордену Храму Сіонського, безтурботно дрімає в розкішному командорському шатрі на вершині пагорба. За перегородкою чується рівне сопіння його зброєносців, які й носами не ведуть на підозріле шепотіння, що долинає ззовні. Ернан чудово знає, щó то за шепотіння: вже вкотре підступні сарацини ніким не помічені пробираються в табір, маючи на меті знищити ґросмейстера (цебто його) і таким чином обезголовити могутнє християнське військо. Проте всі їхні плани неодмінно зазнають фіаско: щоразу Ернан вчасно прокидається, власноручно розправляється з усіма зловмисниками, а відтак дає прочухана вартовим, які проґавили чергову вилазку ворога. Зрештою все військо радіє щасливому завершенню нічного інциденту, а менестрелі поспіхом складають героїчні балади, в яких прославляють відвагу та пильність вождя тамплієрів…
На превеликий Ернанів жаль, наразі йому не вдалося знову пережити всі перипетії нічної пригоди, і замість прокинутися вві сні, він прокинувся насправді й очманіло роззирнувся довкола.
„Дивина та й годі! — промайнуло в його голові. — Здається, я в Філіповім шатрі на ристалищі… Атож, так воно і є… Це ж Наварра, хай мені чорт!… Тоді звідки тут взялися сарацини?!“
З пробудженням Ернана шепіт не пропав, а навпаки, став гучнішим. Тепер це вже був не шепіт, а спокійна розмова двох людей арабською мовою.
„Ні, це не сарацини, — за мить збагнув Ернан, виявивши, що ніяк не може розібрати значення мовлених слів. — Маври?… Ні, не маври… Християни, провалитися мені на цьому місці!… Як безбожно вони перекручують арабську…“
Розігнавши рештки сну, він цілком зосередив свою увагу на розмові, і перша ж репліка, що дійшла до його розуміння, буквально вбила його наповал:
— Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть.
Ернан обережно простягнув руку до меча, що лежав біля стінки шатра.
„Отакої! Схоже, тут відбувається таємне судилище, де замість латини вживається арабська мова… Дуже недоречно я задрімав — для „суддів“ недоречно, певна річ… А як же Байярд? Вони що, сліпі?… А втім, ні. Мабуть, він знову зірвався з прив’язі. Гарний кінь, розумник…“
Тут обізвався другий (Ернан зрозумів, що то був другий, лише з контексту його слів — чужа мова й щільні стінки шатра не дозволяли розрізнити схожі за тембром голоси співрозмовників):
— Боюсь, це неминуче. Мені доведеться змиритися.
— Тим більше, — зауважив перший, — що вона повелася з тобою підло.
— Твоя правда…
Між ними запала тиша.
„Цікаво, — подумав Ернан. — Хто вона? З ким вона повелася підло? А що, як я зараз вийду і спитаю в них навпростець: „Про що ви балакаєте, панове?“ Гм… Ні, це буде не надто розумно з мого боку — спершу треба дізнатися, що вони замислили… До того ж їх більше, ніж двоє“.
І справді, неподалік чулася басконська говірка. Розмовляли троє, судячи з лексикону — слуги, кілька разів поспіль вони згадали про якусь „ганчірку“.
Нарешті двоє біля Філіпового шатра поновили свою бесіду:
— Ну як, наважився?
— Я вже сказав: мені доведеться змиритися.
— Тобто, ти згоден пасивно підтримувати мене?
— Загалом так. Але…
— Це мене не влаштовує. Ні в якому разі. Тепер ми з тобою заодно, тож будь люб’язний розділити зі мною відповідальність. І не ухиляйся — без твоєї допомоги мені доведеться непереливки.
— Я не ухиляюся. Просто хочу отримати ґарантії, що ми рівноправні союзники. Я не хочу тягати для тебе каштани з вогню.
— Звісно, ми союзники, як-бо інакше? А вона стоїть на нашому шляху, саме її існування — смертельна загроза для нас… принаймні, для мене. Або вона, або я — іншої альтернативи немає. Ну, а ти… Зрештою, вона відступилася від тебе — чого ж ти вагаєшся? Я б на твоєму місці…
— Ще б пак. Тобі чужі сентименти.
„Ага,- озвалася та частина Ернанової свідомості, що аналізувала почуте. — Вона відступилася від другого. Дуже важлива інформація! А для першого вона становить смертельну загрозу… чи для його планів — іноді честолюбці ототожнюють поразку зі смертю, по собі знаю… Невже?…“
Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:
— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.
— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.
— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.
— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Все-таки кузина. Зрозуміло…
Перший вжив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.
Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло:
— То що виберемо — отруту чи кинджал?
— Тільки не отруту.
— Чому?
— Надто непевно.
— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.
— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…
— І що з того?
— В нашому становищі це вкрай небажано.
— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.
— Ну, не кажи. Кинджал, наприклад, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.
— І як це зробити?
— Є в мене одна ідея, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.
— Гроші не проблема. Що ти замислив?
— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…
— За три тижні?! Так довго?
— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.
— Ти певен?
— Я ґарантую.
— Гаразд. Кажи далі.
— Пізніше. Я ще не прорахував всі деталі.
— А кого підставити, вже вирішив?
— Пізніше, я сказав.
Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:
— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.
— Правильно. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.
„Пізно похопилися, хлопці! — злорадно прокоментував Ернан. — Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою“.
— Добре. Тоді я поїхав.
Почулося кінське іржання.
— Будь розсудливий, кузене, — вже кастільською кинув йому вслід той, що залишився. — Не гарячкуй, не нервуй. Все обійдеться.
„Це ще як сказати, пане ґрафе! — Ернан наперед смакував свій тріумф. — Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли стане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу“.
Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо не зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскайї. Байярда ніде видно не було.
Ернан поклав два пальці в рот і засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.
— Молодець, Байярдику! Розумнику ти мій! Ти навіть не уявляєш, яку послугу зробив усім нам, коли зірвався з прив’язі. Аби ж ти знав, про які приємні речі тут щойно йшлося — брр! — волосся сторчма встає. Хижі звірі — взяти б отих вовків, що мало не загризли тебе в Аженському лісі, — так вони сущі янголи в порівнянні з людьми. Це я почав розуміти давно. Був один тип, Ґійом Аквітанський, і була… — Він сумно зітхнув. — Давно це було… А в хрестовому поході я остаточно переконався: що невірні, що християни — всі на один копил. Гроші, землі, слава, влада — ось їхні головні стимули в житті… А втім, чому „їхні“? Можна подумати, що я байдужий до влади. А Філіп — іншого такого властолюбця годі й шукати! Ми з ним один одного варті, і світ ще почує про нас — здригнеться, коли почує! Ці не пусті хвастощі, любий друже, у мене чуття таке — а воно мене ще ніколи не зраджувало. Хто десять років тому перший побачив у Філіпові спадкоємця Ґасконі? Ґастон каже, що він, і він щиро вірить у це, наш дорогоцінний ґраф д’Альбре. Ну й нехай собі вірить — чим би дитя не тішилося, тільки б не плакало, — а мені все одно, я такими дрібницями не переймаюся. Запам’ятай, Байярде, що я тобі скажу: буде наш Філіп великим государем, дуже великим — Філіпом Великим, ось ким! Був у нас і Авґуст Великий[33], і Карл Великий, і Александр Великий[34]. Був Корнелій Великий[35], був Філіп-Авґуст Великий — а от Філіпа-без-Авґуста Великого ще не було. Так буде, Байярдику, повір мені на слово, буде. А я в його конетаблях почуваю себе значно ближче до жезла ґросмейстера тамплієрів, ніж якби був одним з маґістрів ордену… Ти, питаєш, до чого я це веду? Охоче відповім. Я, знаєш, також не янгол і ради досягнення своєї мети ладен вчинити багацько негарних речей. Але холоднокровно вбити жінку… І яку жінку! Королеву серед жінок! Вона — сама досконалість. Вродлива, розумна, велична, владна… Скажу тобі по секрету, Байярде: учора, побачивши її, я вперше в житті пошкодував, що склав обітницю цнотливості. Це, звісно, гріх, і я маю гнати геть такі думки, але вони, підлі, знахабніли вкрай — ну, ніяк не хочуть дати мені спокій, хоч ти лусни! І що мені з ними робити, з думками цими, не збагну. Ось яка жінка Марґарита Наваррська!… Авжеж, твоя правда, вона розпусна, легковажна, велелюбна. Та хіба можна ставити їй це на карб? Особисто я не наважуся… Що не кажи, Філіпові казково пощастило, що він одружується з нею. Кращої хазяйки для Ґасконі… гм, і королеви для всієї Ґаллії нема і бути не може… Ну, а щодо мене, — Ернан знов зітхнув, — то я завжди буду йому відданим другом, а їй - вірним лицарем… Що ж, поїхали, Байярдику, в палаці нас, напевно, зачекалися… Проте ні, постривай! У шатрі ще є непочата пляшка вина. Не годиться залишати її без уваги — чудовий букет!
[31] fortissimo con brio — голосно, з запалом (італ., муз.).
[32] pianissimo — дуже тихо (італ., муз.).
[33] Гай Юлій Цезар Октавіан Авґуст.
[34] Александр Македонський.
[35] Корнелій Великий (541 — 592) — римський імператор з династії Юліїв, засновник об’єднаного королівства Італія.