Філіп повернувся до своїх покоїв близько опівночі. Він втомлено розвалився в кріслі, закрив очі і почав був аналізувати події минулого вечора, та невдовзі облишив це заняття. Думки ліниво ворочалися в його голові, а якщо й прискорювали свій біг, то мчали зовсім не в тому напрямі. Отож Філіп просто сидів, відпочиваючи, загадково всміхався сам до себе і вдавав, ніби не чує приглушеного шепотіння, що час від часу долинало з маленької кімнатки, призначеної для чергового дворянина.
Хвилин за десять до кімнати ввійшов Ґабріель. У руках він тримав тацю з вечерею. Філіп розкрив очі, поглянув на нього і здивовано запитав:
— Чому ти? Я ж велів прислати лакея, а самому йти спати.
Ґабріель щось нерозбірливо пробурмотів, накриваючи невеликий круглий столик поруч крісла.
Філіп гмикнув, байдуже знизав плечима і пересів з крісла на стілець.
— До речі, — сказав він, зробивши ковток вина. — Хто сьогодні черговий у покоях?
— Д’Арінсаль.
— А тим часом його нема. Запропастився десь, негідник. Вранці перекажи йому, що це його передостання недбалість у мене на службі. Коли він надумає ще раз отак зникнути, то хай не повертається, а їде прямісінько в Андорру, до того звалища, що зветься його родовим замком.
Ґабріель кивнув:
— Гаразд, перекажу.
Він сів у крісло і нервово забарабанив пальцями правої руки об поруччя, видимо пориваючись щось сказати чи про щось спитати, та ніяк не наважувався.
— Пригощайся, — запропонував йому Філіп.
— Дякую, я не голодний, — похмуро відповів Ґабріель.
— Що ж, воля твоя. Можеш іти, друже. До ранку ти вільний.
— Але ж д’Арінсаль…
— Біс із ним. Нехай гуляє.
— То, може, я почергую замість нього? — з проблиском надії запитав Ґабріель.
— Не треба. За покоями догляне Ґоше, а я… — Філіп не закінчив і з тихим гарчанням вчепився зубами в засмажену курячу ніжку. Такий грізний апетит непомильно вказував на те, що попереду його чекає бурхлива ніч.
Ґабріель важко зітхнув і підвівся з крісла.
— Піду перевірю, чи приготовлена постіль.
Філіп відклав убік обгризену кістку й самовдоволено всміхнувся:
— Сьогодні вона мені не знадобиться. Одне чарівне дівча запропонувало мені затишну місцину в своєму ліжечку. Звісно, я не можу відмовитися.
З сусідньої кімнати долинули притлумлені смішки. Але Ґабріель не розчув їх. Обличчя його спотворила гримаса болю та відчаю, він різко повернувся і майже бігцем вийшов з кімнати, навіть не побажавши Філіпові на добраніч.
Філіп провів його спантеличеним поглядом і похитав головою.
„Дивина! — подумав він, повертаючись до перерваної вечері. — Яка муха його вкусила?“
Ґрунтовніше розміркувати над Ґабріелевою поведінкою йому було ніколи. Нашвидку, але ситно перекусивши, він ретельно вимив руки в срібному тазику з уже охололою водою і витер їх рушником. Потім вийняв з канделябра запалену свічку і ввійшов до кімнати, звідки перед тим долинали смішки. На перший погляд там нікого не було, однак, придивившись уважніше, можна було помітити вельми підозріле похитування полога на ліжку.
— Маріо!
Мовчанка.
— Я знаю, що ти тут, — сказав Філіп. — Відлупцюю.
З-за полога визирнула голова д’Обіака.
— Перепрошую, монсеньйоре, я оце щойно задрімав.
Філіп усміхнувся:
— Гаразд, дрімай далі. Залишишся тут до повернення д’Арінсаля.
— Добре, монсеньйоре, — кивнув д’Обіак. — А д’Арінсаль повернеться вранці.
— То ти знаєш, де він?
Обличчя пажа розпливлося в усмішці:
— Що робить — знаю, а де — ні.
— Зрозуміло, — сказав Філіп. — Отже, ти лишився замість нього?
— Так, монсеньйоре. А втім, мені й подітися було ніде.
— У твого сусіда теж дівчина?
— Еге ж.
— Ну, ви даєте! Першої ж ночі як з прив’язі зірвалися… До речі, можна поглянути на твою кралю?
Не чекаючи відповіді, Філіп підійшов до ліжка і відхилив полог.
— Моє шанування, панно.
— Добривечір, монсеньйоре, — збентежено пролопотіла гарненька темноволоса дівчина, квапливо натягуючи на себе ковдру.
— А в тебе губа не з лопуцька, Маріо, — схвально промовив Філіп. — Вітаю з чудовим вибором.
— Ваша школа, монсеньйоре, — скромно відповів хлопець, улещений його похвалою.
— Атож, моя школа. А це, — Філіп кивнув на дівчину, — школа пані Марґарити. Скільки тобі років, крихітко?
— Тринадцять, монсеньйоре.
— Чорти лисі! Тобі ще б з ляльками спати, а не з хлопцями… Але ж і розпусниця!
Дівчина почервоніла.
— О, монсеньйоре!…
— Це я не про тебе, крихітко, а про твою пані, — заспокоїв її Філіп. — Ну, то бувайте, дітки. Приємної вам ночі.
З цими словами Філіп відпустив полог і попрямував до виходу.
— Взаємно, монсеньйор, — кинув йому вслід д’Обіак. — Панночка де Монтіні теж ласий шматочок.
У передпокої Філіп розбудив свого камердинера Ґоше, наказав йому прибрати стіл у вітальні й погасити всі свічки, а сам вийшов у коридор. Двоє вартових, що охороняли вхід до покоїв, віддали йому честь брязканням зброї.
Дотримуючись Матільдиних вказівок, Філіп спустився поверхом нижче і знайшов коридор, що сполучав головну будівлю палацу з пізнішою прибудовою, де розташовувалися літні покої принцеси і де, відповідно, зараз мешкав штат її придворних.
Філіп ішов, неуважно дивлячись поперед себе, на його обличчі блукала мрійлива усмішка. Дарма що Марґарита подобалася йому дужче, а її гарне та звабне тіло обіцяло безліч насолод у майбутньому, від цієї ночі з Матільдою він очікував особливої втіхи. Філіп страшенно полюбляв незайманих; а як відомо, дівочу незайманість високо цінують або грубі мужлаї, або ж витончені натури — він належав до останніх. Його вабила їхня недосвідченість у коханні, зворушувала невмілість і наївність. З ними Філіп почував насолоду, схожу на насолоду вчителя за покликанням, що прилучає здібних учнів, опанованих жадобою знань, до таїн світобудови; так само й він відкривав для невинних дівчат новий, незнаний їм світ — світ кохання, солодких мук та пристрасних утіх. А що перша близькість помітно впливає на подальше формування дівчат як жінок, то знаменно, що жодна з тих, чиїм першим мужчиною був Філіп, не дуже шкодувала за втраченою незайманістю.
До того ж Філіпові часом так кортіло знову відчути себе наївним і недосвідченим хлопчаком, яким він був у чотирнадцять років. Це, природно, вдавалося йому лише з такими ж наївними й недосвідченими дівчатами…
Заглиблений у свої солодкі мрії, Філіп не завважив людської постаті, що зачаїлася на його шляху. Коли він наблизився, постать відокремилась від стіни і рішуче перегородила йому дорогу. Філіп різко загальмував, щоб не зіткнутися з нею, і мало не втратив рівновагу.
— Хай йому чорт! Хто це?
— Я, монсеньйоре, — пролунав у відповідь тихий голос.
— Ґабріелю?! Що ти тут робиш?
— Чекаю на вас, — якомога спокійніше відповів Ґабріель, проте тремтіння в його голосі зраджувало хвилювання. — Щоб провести вас до ваших покоїв.
— Що за дурниці! — розгублено промовив Філіп. — Друже, з тобою все гаразд?
— Так.
— По твоїй поведінці цього не скажеш. Може, ти перевтомився? То йди відпочинь, а вранці ми поговоримо про все, що тебе турбує. Ти вже даруй, але зараз у мене мало часу, не годиться примушувати дівчину чекати. Ну як, домовилися?
— Ні! — мелодійний тенор Ґабріеля зірвався на пронизливий фальцет. Він відступив на крок і видобув з піхв шпагу. — Ні, монсеньйоре, до неї ви не підете.
Філіп голосно застогнав і притулився спиною до стіни.
— Зрозуміло! — видихнув він. — Боже, який я недотепа!
— Це вже достеменно, — підтвердив Ґабріель з якимись дивними інтонаціями в голосі. — Зазвичай ви куди кмітливіші.
— Даруй, друже, я не помітив… Вірніше, не звернув уваги. Ти від самого початку поводився дуже дивно, але я якось не надав цьому значення.
— Ще б пак! Адже ви тільки й думали про те, як чимшвидше забратися в ліжко з Матільдою.
Між ними повисла прикра мовчанка. Філіп не збирався заперечувати або ж виправдовуватися. Ґабріель був налаштований надто аґресивно, щоб прислухатися до його арґументів.
— Ну гаразд, — нарешті, промовив він. — Тут не найкраще місце для серйозних розмов. Ходімо до мене, там і поговоримо. Добре?
— Ні, — сказав Ґабріель. — Не піду.
— Чому?
— Ця моя справа, монсеньйоре.
Філіп насторожився.
— Що ти задумав, друже? — стурбовано запитав він.
— Ця моя справа, монсеньйоре, — повторив Ґабріель.
Якийсь час Філіп зосереджено мовчав, щось зважуючи про себе. Потім сказав:
— Здається, я розумію, щó ти надумав. І це мені зовсім не до вподоби. Чує моє серце, наламаєш ти дров… Раджу тобі зачекати до завтра. Я обіцяю поговорити з принцесою і з цим зухвалим молодиком Монтіні, і якщо в тебе серйозні наміри, то я від твого імені попрошу Матільдиної руки…
— Вам так кортить зробити з мене другого Сімона? — несподівано грубо огризнувся Ґабріель.
Філіп скрушно зітхнув:
— Будь ласка, не сип мені сіль на рану. Другого Сімона з тебе не вийде хоч би тому, що Матільда — ти вже даруй за відвертість — ніяк не тягне на другу Амеліну. Повір, мені боляче дивитися на Сімонові страждання. Я й сам через це страждаю, але нічого вдіяти не можу… А за Матільду можеш не турбуватися, відтепер я до неї й пальцем не приторкнуся. Ти Луїзин брат, і твоє кохання для мене священне. — Він поклав руку йому на плече. — Ходімо до мене.
Ґабріель уперто похитав головою:
— Ні, не піду.
Філіп аж крякнув від досади.
— Гаразд, роби як знаєш. Але якщо напартачиш, нарікай тільки на себе. Врахуй: Матільда дівчина скромна, порядна і надзвичайно вразлива. Одна твоя поява серед ночі відштовхне її від тебе… А, ну тебе к бісу! Бачу, все це даремно. Дозволь мені пройти.
— Куди? — Ґабріель знову напружився.
Філіп затримав дихання, притлумлюючи раптовий приступ роздратування.
— Найрозумнішим виходом було б негайно покликати вартових і наказати їм взяти тебе під арешт. На моєму місці Ернан так би і вчинив. — Він відібрав у Ґабріеля шпагу і шпурнув її углиб коридору. — До твого відома, Матільда не єдина гарненька дівчина, яка тут мешкає. Не до неї я йду, не до неї! Хай мене грець поб’є, якщо я брешу. Така клятва тебе влаштовує?
Не чекаючи відповіді, Філіп рішуче відштовхнув Ґабріеля і швидким кроком пішов далі.