Вони зупинилися за кілька метрів од нього. Схвильований Бенкс гарячково намагався вгадати, звідки гості. Із Землі? Чи, можливо, з іншої планети? Невпевненими рухами показував, що можна зняти скафандри. Нарешті один із них підступив ближче, і одяг космонавта впав під ноги. Бенкс здригнувся, побачивши обличчя юнака. Той усміхався блакитними очима, простягаючи руку:
— Вітаю вас, містере Бенкс!
…Сиділи на березі неширокої річки, і Майкл Роуз не міг повірити: хіба це справді далека загадкова Даринія? Хіба він справді здійснив міжзоряну подорож? Ні, скоріше зійшов з поїзда на тихій станції і пішки дістався рідної ферми в Огайо. Вона десь недалеко, за цією річкою. Отак студентом приїздив на літні канікули і, бувало, по кілька годин замріяно просиджував з вудочкою сам а чи в сусідстві сеньйора Мартіні. То невже перед ним легендарний живий космонавт Річард Бенкс, а не огайський рибалка?
— Неймовірно, що ви — це ви… — Майкл вдихнув глибоко, на повні груди. — На подвір’ї центру встановлено пам’ятник вам і вашим друзям, Стенлі Гріффіту. Перед польотом ми довго стояли там мовчки.
— Пам’ятник мертвим і живим. Поруч. — Бенкс переживав зустріч інакше, ніж сподівався. Приречений на чекання, він був переконаний, що зустріч все-таки відбудеться. Тільки наслідки ніяк не міг передбачити. Тепер він мав багато розповісти і пояснити. Однак певності не було, чи правильно сприйматиметься його зізнання, оцінка подій, що відбулися. Бо тлумачити все можна по-різному — як виправдання, каяття або ж утвердження власних чеснот. “Ні, хай послухає мій перший гість правдиву розповідь. Не розповідь, а сповідь. І судить, як підкаже сумління”.
— А може, Майкл, краще бути пам’ятником? З ознаками людської подоби, але без думок, рухів, без вчинків, що приносять втіху і страждання.
Роуз здивоване, перевів погляд від річки на Бенкса. Не розумів, до чого мова.
— Я теж нагадував тут пам’ятник. На чужій планеті, де природа така ж? Як і на Землі. Тільки планета чомусь незаселена. А може, й заселена розумними істотами десь в інших місцях, не знаю. Бо я не зважувався, та й не хотів нікуди мандрувати звідси. Часом здавалося, що мене не послано в космос, а виштовхнуто силоміць…
— Ви не хотіли летіти?! — Майкл вп’явся очима в обличчя спохмурнілого Бенкса.
— Зовсім інше. Політ відбувся з волі незвичайної людини, але не з прикусу, ні. Однак із польотом не треба було поспішати. Лише двоє сумнівалися в його успішному завершенні — сам головний конструктор і я.
— Сумнівалися? Але ж Стенлі Гріффіт…
— Геніальна людина. Проте і в генія, виявляється, обмежені можливості. Ось хоч би й нестача часу. Гріффіт не відклав польоту, бо хотів померти зі славою, яку він заслужив. А причини для вагання були. Спроектовані двигуни не могли витримати перевантаження на зворотному шляху. Сумніви, на жаль, підтвердилися.
— І ви…
— І я все-таки полетів.
— Свідомо пішли на злочин…
— Що ж, звинувачення перше. Не безпідставне. У мене немає адвокатів. Тоді хоч вислухайте до кінця.
Напередодні польоту я залишився наодинці з Гріффітом у його кабінеті.
— Ми не можемо йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки самі почуватимемося егоїстами і самолюбцями, — кинув я докір шефові.
— А саме прагнення полетіти першими на нову планету вже не егоїзм?
Я відчував, що шеф говорить непереконливо, щось не те, але для заперечення не знаходив достатніх аргументів. Сам губився у протиріччях.
— Мені нелегко розлучатися з тобою, — продовжував тим часом Гріффіт. — Ти один справжній учений. Нас буде двоє. Я — тут, ти — там.
— А жертви?
— Що жертви? Ми посилаємо трьох: тебе, пілота і асистента. Пілот і асистент морально готові до смерті. Вони сказали про це. Пам’ятаєш засідання великої ради? Голова комісії по підготовці польоту теж не впевнений у щасливому закінченні. Але я переконав усіх. Мені повірили.
— На жаль…
— Чому на жаль? Мій егоїзм, як ти кажеш, не такий страшний. Життя тобі гарантовано. А пілот і асистент у будь-якому випадку обезсмертять своє ім’я.
— Ви теж…
— І я. І ти. Я тридцять років чекав цього дня. Відколи молодим професором переступив поріг Інституту космічних польотів.
Гріффіт підвівся з крісла, підійшов до вікна. Він уже не обмацував мене блискучим гострим поглядом, а говорив кудись у простір. Його білі руки, сухі, старечі, зовсім не випещені, довгими пальцями вп’ялися у віконну раму. Мимоволі я подумав про орла, приборканого в клітці. Цієї миті я не бачив Гріффітових очей, але чув голос, від якого ставало моторошно.
— Поріг інституту… Тоді я піднімався мармуровими східцями до широчезних дверей і серце моє билося в грудях як дзвін. Ні, не від швидкої ходьби. Я не поспішав. Я лічив кожен свій крок і повторював одне: “Батьку, твій син іде до вершини слави. Клянусь тобі, батьку, що досягну її. Я вже в дорозі…”
У тебе нема рідних, Річарде. І я не знаю, чи клявся ти кому-небудь досягти мети. А мене супроводжував батьків наказ і заповіт. Бо батько першим повірив мені. Мій батько… Гадаєш, Річарде, він був сенатором? Мільйонером? Губернатором штату? Ні, він був звичайнісіньким автомеханіком. Коли в семирічному віці я з автомобільного мотлоху змайстрував оригінальну, хоч і нескладну машину, батько вперше за цілісінький день жодного разу не гримнув на мене за те, що я погано допомагаю в гаражі. А ввечері він сказав матері: “Хлопцеві треба вчитися”.
Я не розповідатиму, Річарде, що коштувало батькові моє навчання. Але… В коледжі я тяжко захворів. Майже півроку пролежав у невідомій клініці, а коли вийшов звідти, дізнався: то була одна з найкращих і найдорожчих клінік у США. Вдома я пережив страшне сум’яття думок і почуттів. Постарілий батько, спорожнілий будинок… “Ти не журися, сину, — тихо втішав батько. — Ти одужаї, і хай буде хвала життю. Ми збідніли. Це так. Плата за твоє лікування забрала найдорожчі речі. І віллу…”
Річарде, я ніколи не забуду батькових очей, повних сліз. Ти не відаєш, що означало продати віллу, стареньку віллу на березі моря. Вона діставалася у спадщину не одному поколінню Гріффітів. Бо у Гріффітів колись теж був багатий родич… Вілли не стало. І ми — я, мама, троє менших братів, і ніхто з іменитих знайомих уже ніколи не почуємо від батька слів, мовлених з такою гордістю і ніжністю: “Наша сім’я проведе вихідний на віллі…”
— Ти вже дорослий, Стенлі Гріффіт, — продовжував батько. — Ти мусиш будь-якою ціною закінчити навчання. Я не помиляюся в тобі, мій сину. Тебе не обмине слава. Ти матимеш гроші, свою віллу, не одержану в спадщину. Ще красивішу, куплену тобою. О, я теж хотів би побачити, як зухвалі бізнесмени вважатимуть за честь познайомитися з тобою…
Бачиш, Річарде, батько справді не помилився. Мільйони доларів стояли за кожною рискою схеми, яку я креслив, працюючи в космічному центрі. Хто з мільйонерів міг порівнятися зі мною? У мене з’явилася фантастична сума, що не піддавалася рахунку. Машини, літаки, вілли — на берегах озер і річок… Я мав усе, лише одного неспроможний був повернути — батькового життя. Він загинув задовго до того, як я дістався вершини такої слави. Його вбили — дико й безглуздо… Захмеліла компанія молодиків під’їхала до гаража, де служив батько, і захотіла навести блиск на брудних машинах. Батько був звичайним автомеханіком, але людиною гордою. Він міг швидко розібрати і скласти машину, відремонтувати її, але чистити на догоду нахабам… Молодики виявилися садистами…
Ти гадаєш, Річарде, що убивці були покарані? Як би не так! їхні родичі — найбагатші особи штату — зуміли вплинути на суд. І ось я вперше поклявся пам’яттю батька…
Слава, як поняття абстрактне, мені не потрібна. Але вона має матеріальний вияв — дає гроші. Сьогодні моя слава потрібна дітям і внукам. Серед них, мабуть, не буде ще одного Стенлі Гріффіта. Я залишу їм свої мільйони і вілли…
Головний різко повернувся до мене, і його сива голова з блідим обличчям опинилася в чорній рамі вода. Мені знову стало моторошно: я побачив портрет генія у траурному обрамленні. Раптова жалість і співчуття до шефа охопили мене. Я ледве вловив нитку нашої розмови, яка вже було обірвалася після такого щиросердного зізнання Гріффіта.
— Але чи варто навіть усвідомленою смертю інших людей здобувати собі славу? — заперечив я.
— А я, друже мій, уже думаю не про славу — вона є, а про безсмертя. Безсмертя — варто. Прошу, не згадуй божевільного пращура Герострата. Руйнування не тотожне творенню. А тому ми свідомо йдемо на ризик. І на смерть…
— В ім’я чого?
— В ім’я людини. Не тільки заради особистої слави…
— В ім’я людини? Якої? Майбутньої? Жертвувати сучасниками…
— Досить. Демагогія завжди безплідна. У тебе є час. У твоїй згоді певен. Як певен і в тому, що про нас нащадки скажуть: “Вкрили себе космічною славою…”
— Так кажуть про померлих. А я ще хочу жити.
— І житимеш. З космічною славою… — Тут шеф, як здалося мені, зашарівся. Бо сумною іронією зазвучало таке поєднання слів. Він знав, що в стосунках зі Славою Плучек — моєю нареченою, не все було гаразд.
Я й зараз дотримуюся думки: Гріффіт був геніальною людиною. Можливо, через те я й вагався у виборі; “А якщо головний конструктор має рацію? Наш політ, безперечно, прискорить освоєння всесвіту. І потім, хіба з тисячі шансів немає одного рятівного?”
Тієї ночі я вирішив остаточно: в “Аскольді” полечу. Хоч би й тому, що на Землі залишатися буде безглуздям. Замість мене пошлють Віллі Бредфорда. Головний не відкриє йому всієї правди. А якби й відкрив, той не відмовився б від польоту. Вїн погодиться з шефом в основному: треба… Я не боявся за престиж, але моя відмова од польоту, звичайно ж, відштовхувала б друзів. Скажи їм про сумніви, про можливу аварію — не повірять, сміятимуться, мовляв, боягуз шукає об’єктивних причин. До того ж комісія все перевірила, дала згоду на політ. І Гріффіт, зрештою, був відвертим зі мною тому, що добре знав мене. Я не шкодую власного життя, ні. Докори сумління за неминучі жертви… Легше стало б, якби правду знали всі. Ах, комісія… Тоді б вона не дозволила нікому вилетіти на “Аскольді”. Я відчував таку безпорадність, що навіть не злякався майбутньої самотності там, на Даринії.
Ви розумієте, що вранці я дав згоду. Шеф вдячно тиснув руку, хотів щось додатково пояснити, але, зрозумівши мій стан, всунув невеличку інструкцію, сказавши: “Тут усе…”
Із супроводжуючих останнім прощався Гріффіт. Я нічого не чув і нічого не розумів з того, що говорили друзі і знайомі. Лише слова шефа і погляд з вологим відсвітом повернули мене до реального:
— Я нізащо б у світі не ризикував тобою даремно. Зі мною не залишається рівних тобі. Я теж переноситиму тяжку самотність, доки не почую звістки з Даринії. Гуд бай!..
У нього чомусь була батьківська прив’язаність до мене. Невже тому, що я не мав рідних, а людей поділяв тільки на добрих і злих?..
— Гріффіт не переніс катастрофи у космосі, — після довгої мовчанки глухо обізвався Майкл Роуз. — Тяжко хворий, він повторював одне: “Помилки не було. Бенкс залишився живим. Чому ж не сповістив про себе? Кому і за що він вирішив помститися своєю мовчанкою? Людям? Мені?” А справді, Бенкс, кому ви мстили?
— Це не помста. Повторюю: людина не має права йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки в неї є хоч крихта того, що суперечить поняттю людяності.
— Але якби “Аскольд” повернувся на Землю, ви б простили головному все? Чи не так? Екіпаж залишився б живий…
— Можливо.
— Отже, наперед приготували два присуди одній людині — абсолютно протилежні. Дивний компроміс із власною совістю. І очевидна непослідовність. Зрештою я не можу бути суддею між вами і Гріффітом. Бо віра у вас обох і ваших загиблих друзів привела мене сюди. І ще я знаю — пращури наші відкривали світ, природу, вмирали за наукову істину в далеко не ідеальному суспільстві. Порівняно коротке життя людини не дає їй права чекати ідеальних умов для виявлення свого таланту чи генія.
— Друже, не забувайте, якого рівня розвитку досягло людство там, на Землі. А я знав правду про того, хто благословляв нас на політ. Тому й змушений був прийняти якесь остаточне рішення. Ще в дорозі я думав про те, що чекатиму тут, на чужій Даринії, інших, посланців Землі. Зі світлими помислами, без тіні марнославства. І, може, діждуся. Вони збудують ракету, яка виключатиме будь-яку небезпеку, навіть випадкову. Щоб космонавти жили радістю перемоги. Розумієте, жили цією радістю, а не вмирали з думкою про можливе безсмертя…
Майкловим думкам забракувало чіткості. Сповідь людини, чия доля стала загадковою для землян, була схожою на щире визнання запідозреного у злочині. Роуз розумів, що він не може і не має ніякого права робити присуд. Що ж хоче почути у відповідь Бенкс? Слова розради для самозаспокоєння чи аргументоване звинувачення? Тут не обійтися безапеляційними “так” чи “ні” в оцінці його вчинку. І Майкл, ніби сплачуючи за відвертість, почав розповідати:
— іНене запросили до наукової групи космічного центру після закінчення астрофізичного факультету. Ще в університеті я висунув гіпотезу про можливі причини катастрофи “Аскольда”. Тоді про це висловлювалися різні здогадки. Щоправда, ніхто не допускав думки про якусь похибку в конструкції ракети. Надто великим залишався авторитет уже покійного Гріффіта. І склад комісії по підготовці польоту був поза сумнівами. Але я звернув увагу на одне з останніх інтерв’ю головного, яке він дав кореспондентові уже в лікарні: “Політ на Даринію та ще віддаленіші планети вимагає досконалішого типу ракети. Я уявляю її. Проте в мене уже немає часу для реалізації задуму. Дуже багато сил віддано “Аскольдові”. Отже, Гріффіт сам наштовхував на певні висновки. Після його смерті у сейфах центру не виявилося ніяких матеріалів і робочих креслень, які б стосувалися конструкції “Аскольда”. Так чи інакше треба було починати майже з нуля, тобто розробляти новий тип корабля. Зрозуміло, ті матеріали зникли не випадково: головний діяв рішуче. Я перегорнув усі газети, що вийшли в перші дні польоту “Аскольда”. Портрети космонавтів… Я запам’ятав тоді їхні обличчя, тому й вас пізнав одразу. Коментарі вчених… Захоплення генієм Гріффіта і його найближчих помічників. І найважливіше для мене — схема ракети. Ви розумієте, це надто мізерні дані, аби дошукуватися причини катастрофи. Але я вчитувався у статті відомих науковців, співставляв їхні думки і висновки, переніс збільшену в кілька разів схему “Аскольда” на папір і довго просиджував над цим матеріалом… Інтуїтивно відчував, що причину катастрофи треба шукати не в невідомому космічному явищі, а в самій конструкції ракети. Певно, подібні міркування з’явилися і у відомих учених, бо моя гіпотеза не зустріла категоричного заперечення, хоч, признаюся, я чекав більшого — обурення. А невдовзі надійшло запрошення з центру, підписане самим Бредфордом. Так, так, Віллі Бредфорд очолив центр після Гріффіта.
Уявіть собі — всі члени центру знали оту характеристику, дану колись головним у вузькому колі співробітників: “Бредфорд не геній, але до біса талановитий”. Можливо, шеф мав рацію. Але талановитий Бредфорд зібрав у центрі найкращі наукові сили, згуртував їх і — це найголовніше — довірився їхнім пошукам і винаходам. Паралельно працювало кілька груп науковців — за профілями. На спільних зібраннях їхні представники говорили проте, яким має бути майбутній корабель. Він будувався, як дехто вважав, повільно і стартував через десятиріччя після “Аскольда”. Я лише останніх п’ять років працював у центрі. І мені пощастило полетіти. По суті, я повинен здублювати все те, що мали виконати ви…
— Вас теж прилетіло троє?
— Теж троє. Я, мій асистент і пілот. Нам дано вказівку одразу повернутися назад. Бо дехто й досі вважає, що прийняти космосигнали на Землі заважають ще невідомі надпотужні струмені. Інакше, мовляв, Бенкс сповістив би про себе. Тепер бачите, як на Землі вірили у вас і в головного, котрий не допускав вашої смерті. Я порушу програму польоту і залишуся тут для проведення перших експериментів. Ви ж можете повернутися на Землю.
— Я б хотів повернутися… Але ким постану перед людьми? Наївним ідеалістом? Мимовільним злочинцем? Я не прагну безсмертя і слави. Але не хочу й ганьби, яку накликав своєю мовчанкою.
У Центрі космічних польотів розшифрували повідомлення: “Даринія — прекрасна планета. Зустрівся з Річардом Бенксом. Разом починаємо дослідження. Чекаємо у гості земляків. Майкл Роуз”.