Адміністратор Палацу зірок, не підводячи голови, продовжував тасувати папери:
— Ні, ні… Такий матч! Такий матч… Жодного вільного місця. І тиша… Ви знаєте, яка сума штрафу за порушення тиші?
— Чемпіон — мій друг, — несподівано для себе сказала Маргет.
По обличчю адміністратора ковзнула глузлива посмішка, але він нарешті глянув на відвідувачку.
— О, даруйте, — в голосі з’явилася улесливість. — Це ви, Маргет. Пізно, як пізно ви з’явилися. Чому не попередили раніше? Могли б зателефонувати.
— Я лише вчора прибула з-за океану. І про цей матч дізналася випадково. Я ніколи не захоплювалася шахами. Лише тому, що…
— …Чемпіон — ваш друг, — поблажливо розгадував адміністратор маленьку хитрість Маргет.
— У мене справді є підстави вважати Чемпіона своїм другом, — сказала Маргет. — Ми познайомилися під час тривалої подорожі океаном. Чи ви не вірите в дружбу, яка народжується в таких мандрівках?
— Вірю, вірю, — поквапливо, з тією ж посмішкою ствердив адміністратор. — Інакше й не могло бути. Коли серед сотень, як кажуть, посередніх особистостей зустрічаються дві знамениті особи, вони обов’язково знаходять спільну мову і подають одне одному руку на дружбу.
Маргет, що звикла до будь-яких ситуацій, цього разу зніяковіла.
— Та річ у тому, що ми обоє…
Враз дівчина змовкла. Навіщо пояснювати все цьому запопадливому чоловікові?
— Мені дуже хотілося бути сьогодні присутньою в залі, де відбувається гра, — з сумом сказала вона.
— Гаразд. Я проведу вас крізь бічні двері, — посмішка мовби застигла на обличчі адміністратора. — Там є м’яке крісло для чергового.
Ніхто в залі не зауважив появи Маргет. Погляди мовчазних, наче загіпнотизованих людей були звернені до сцени. Стояла мертва тиша — жодного поруху серед болільників. Обличчя Чемпіона майже не вуло видно. Він прикрив скроню лівою рукою і, глибоко замислившись, дивився на шахову дошку. Зате його суперник, відкинувшись у кріслі, зухвало, з холодною посмішкою не зводив погляду з Чемпіона. Маргет мало розумілася в шахових комбінаціях, тому не стала оцінювати позицію на демонстраційній дошці. Але ситуація, напевне, була не з кращих для її знайомого, можливо, навіть критичною. Невже цей робот Шаген — шаховий геній, як назвали його конструктори, виявився сильнішим від самого Чемпіона? Електронний Шаген, позбавлений людських почуттів, логікою мислення збагнув свою перевагу і тепер глузував з того, хто шукав виходу із скрутного становища.
“Як він прореагує на поразку? — несподівано подумала дівчина. — За кілька днів спільної подорожі я ні разу не бачила його стурбованим чи роздратованим. Був завжди замріяний і лагідний. Хіба в ті хвилини внутрішньої зібраності і спокою він теж був заглиблений у шахові розрахунки? Але ж розмова зі мною… Ні, він тоді відпочивав. І душею, і розумом, і тілом. Його тішили безмежжя океану, блакить полудневого неба і зоряна ніч, що огортала судно…”
Маргет вийшла в фойє, присіла на краєчок довгого дивана. Раптом відчула нестачу свіжого повітря. Що це — хвилювання? Від чого? За кого? За людину, з котрою було приємно бесідувати під час тривалої і трохи нудної мандрівки? За того, хто виявився не звичайним туристом, а Чемпіоном? Хто їхав не розважатися, а боротися? Йому потрібна перемога, він не повинен…
— Здрастуй, Маргет! — Думки дівчини обірвав чийсь голос.
— О, Тімонен! Здрастуй! Прошу, сідай…
Тімонен, завжди веселий і дотепний, цього разу не демонстрував своєї ґречності, він затримав руку Маргет у своїй, але цілувати не став, сів поруч.
— Ти вже повернулася? Дивно бачити тебе тут.
— Я була в залі. Чемпіон, здається…
— …програє. Програє, Маргет. Це неймовірно. — Він хотів підвестися, але дівчина легким порухом руки затримала його.
— Ти нервуєш? Чому?. Адже торжествує людський розум, що зумів створити геніального Шагена.
— Геніальнішого, ніж людина… — Тімонен звів очі до стелі, де в сонячних променях іскрилася кришталева люстра.
Настрій і поведінка Тімонена сьогодні насторожували Маргет. Вона знала журналіста вже четвертий рік. Знала близько, як друга їхньої сім’ї, їхнього частого гостя, її батько — мер міста — завжди радів появі у своєму домі молодого репортера. “Талановитий, непідкупний хлопець. Такі рідко зустрічаються в нашому житті”. Це сказав батько якось після відвідин Тімонена, коли вони вдвох засиділися до опівночі за грою в шахи. Мати й Маргет давно полягали спати, а чоловіки ще довго переставляли шахові фігури, про щось неголосно розмовляли. За сніданком мати спробувала трохи покепкувати з нового захоплення батька, але той надто серйозно відгукнувся про Тімонена. Мати не вловила тієї серйозності у словах і продовжувала:
— Талановитий гравець і непідкупний до того ж. Не захотів програвати мерові, хоч і ризикував…
— Облиш, ти ж прекрасно знаєш, що йому нічим ризикувати. Після того, що він зробив для мене, для нас… — Батько відсунув чашку з кавою і став переглядати ранкові газети.
Вони були ще незнайомі — Тімонен і батько, коли преса розпочала друкувати фальшиві свідчення проти мера міста. Мера запідозрювали в одній судовій справі, і тонке павутиння наклепів ткалося в серйозне звинувачення. Репортер Тімонен самостійно й таємно відшукував контраргументи, докази непричетності мера до здійсненого в місті злочину. Коли під тиском громадської думки судовий процес уже ставав неминучим, в одній з газет з’явилися матеріали за підписом Тімонена. Матеріали вміщувалися в кожному номері, набували широкого розголосу, і підтасовані звинувачення тепер лопалися, мов мильні бульбашки. І доти високий авторитет мера ще більше зміцнів. Та й Тімонен, як журналіст, зажив великої популярності. Однак криміналістика не стала провідною темою його наступних статей. Останні роки він був уже відомим спортивним оглядачем, хоч Маргет не могла пригадати, щоб Тімонен розмовляв з батьком про змагання на стадіонах, про матчі, що їх називали матчами століття.
І Маргет не дивувалася сьогоднішній присутності в Палаці зірок провідного спортивного коментатора. Тімонен незворушно дивився на кришталеву люстру, в якій дробилося сонячне проміння. Його очі також блищали — сумні і зволожені.
— Ти так уболіваєш за Чемпіона? — порушила мовчанку Маргет. — Шахи ж не футбол.
— Але й футбол не шахи. — Тімонен спромігся на посмішку. — Я завжди вболівав за Чемпіона, Маргет. Я бував на багатьох шахових змаганнях за його участю. Відколи він здобув звання найсильнішого, ні разу не програв. Та річ не в тім. Сьогодні він програє не людині, а роботові. Творінню людей.
— І ти вражений?
— Так, Маргет, я дуже вражений. О, даруй, як ти опинилася тут, серед затятих прихильників древньої гри? Випадково? З нудьги? З цікавості?
— Скажи, Тімонене, ти близько знаєш Чемпіона?
— Ні, я не належу до його друзів, але ставлюся до нього… Я зустрічався і розмовляв з ним лише кілька разів. Але то були зустрічі з людиною… — Журналіст не закінчив думку, і Маргет зрозуміла, що він намагається зараз кількома словами охарактеризувати людину, з якою довелося зустрічатися, і що це йому не вдається, що кількох слів тут буде, напевне ж, замало і їх не добрати так швидко, поспіхом.
— Я теж мала з ним зустріч. Одну. Проте тривалу. — Тімонен зацікавлено глянув на дівчину. — Я подорожувала з ним на судні. Тільки я не знала тоді, що він — Чемпіон…
Дівчина замовкла. Мовчав і Тімонен. Сонячні зайчики, розсіяні люстрою, мережили білу стіну. Маргет пригадалися море біля африканських берегів, сонячні блискітки на воді. Судно стояло на рейді. Тоді вони вдвох сиділи в кріслах-гойдалках на палубі — засмаглі, в широких панамах, і Маргет пустувала, мов дівча, пускаючи маленьким люстерком сонячні зайчики.
— Я не знала, що він Чемпіон. Ніхто з пасажирів не знав. У всякому разі, він ні в кого не викликав цікавості. Зате мене пізнавали. Я помічала навіть, як дехто розкривав журнал з моїми фотографіями і порівнював з оригіналом. Впевнювався, що не помилився і має щастя подорожувати з кінозіркою. І лише мій новий знайомий не здогадувався, хто я. Отож ми обоє були однаково обізнані стосовно одне одного. І виходило, що розмовляли про все і ніколи про власні успіхи, славу. Я радію цьому. Бо обізнаність обов’язково породила б упередженість, стриманість, а то й нещирість у стосунках між нами. Нам було добре, приємно обом, ми відчували це, і довга подорож не стомила нас.
В фойє з’явився адміністратор. На мить зупинився, але підійти не зважився і знову повернув до свого кабінету.
— А я завжди знав, з ким розмовляю, — сказав Тімонен. — Тільки від того моє ставлення до Чемпіона… — Маргет сьогодні вперше завважила, як важко репортер добирає точні слова. Хоча причиною може бути неприховане хвилювання. — Він — людина насамперед. Уособлення людини в людині, її прекрасний вияв. Він не просто шахіст. Своєю грою він утверджує людину. — Думки журналіста пульсували не в логічній послідовності, а збуджувались емоціями і від того не мали конкретності й чіткості. Все ж Маргет схопилася за останню фразу:
— Хіба Шаген не утверджує сили людського розуму? Адже робот — його безпосередній продукт, наслідок чи біс його знає що… — Маргет усміхнулася, бо й сама піймалася на тому, що абсолютно точне висловлювання — справа нелегка, особливо коли робляться висновки.
— Я боюся не впізнати людину, — сказав Тімонен. — Я боюся красенів шагенів, наділених блискучим розумом. Я боюся не помітити людину, якщо вона опиниться в товаристві шагенів, і відтак втратити її.
— Ти хочеш сказати, що ми можемо втратити себе, розчинитися серед шагенів… — Маргет уперто хотіла ввійти у світ думок і образів Тімонена, щоб розуміти його одразу, з півслова. Тімонен подобався їй. Тут, у фойє Палацу зірок, Маргет здалося, що їй починає відкриватися той, інший, справжній Тімонен. Тімонен людина, а не спортивний оглядач, талановитий репортер. — Певне, можемо, — відповіла собі Маргет. — Я вже тут, у рідному місті, дізналася, з ким мандрувала по океану. Допомогли величезні реклами з портретами Чемпіона і Шагена. Людини і робота. Симпатичний Шаген привертає увагу…
— І необізнані дівчата вагаються, кому віддати перевагу, — продовжив Тімонен, однак Маргет мовчки вибачила невдалий жарт, зрештою не розрахований на потіху.
— Ти маєш написати звіт про матч?
— Я не вмію писати некрологів. Цього разу моя газета обмежиться офіційним повідомленням. Але в пресі буде достатньо славослів’я на адресу електронного Шагена і здебільшого за підписами шагенів у журналістиці.
Подорожній сидів у затінку під пальмою, притулившись спиною до високого стовбура. Він довго креслив бамбуковою палицею півкола на сухій землі — відпочивав і розважався, а потім став прислухатися до розмови, що чулася з-за близької огорожі. Голоси дужчали, схоже, там розгорялася суперечка. Подорожній спроквола підвівся, накинув на палицю сплетені із міцної трави три невеликі торбинки й пішов туди, де наростав гамір. Суперечку вели троє — батько і двоє синів. Поява стороннього була несподіваною. Галас обірвався, як тільки чоловік шанобливо мовив найввічливіше вітання в Декані. Затим він попросив напитися, і батько звернувся до меншого сина:
— Чанда, наш гість хоче втамувати спрагу. Набери води і вгамуйся сам. Ашмака має досить гарних дівчат. А дочка вчорашніх ворогів не принесе щастя нашому роду.
Старий наблизився до подорожнього:
— Ти, бачу, не з тутешніх. Якщо стомився, заходь, спочинеш. Будеш гостем. Зготуємо їжу й нагодуємо. Хвала Вишну, багато рису вродило. Ну що зупинився? Старий Валлі Уллах справді дуже сердитий сьогодні, але гостей він завжди радо приймає. Сонце обігріває всю землю, але найдорожче — людське тепло.
— Я ціную доброту твою, Валлі Уллах, — схилився в поклоні незнайомець. — Хай буде злагода в твоїй сім’ї, і серце твоє хай буде щедрим і ласкавим для дітей твоїх, для всіх і кожного.
— Серце моє, пришельцю, витримує біль великий. Чанда, син мій нерозумний, хоче накликати горе на себе і на всю родину.
Чанда приніс кухоль з водою, чемно подав гостеві. Батькові слова соромили його, і він ладен був зникнути геть, не слухати, як Валлі Уллах доводитиме гостеві синову невдячність і неслухняність.
— Чим засмутив і викликав гнів син твій, добрий Валлі Уллах? — надпивши з кухля, запитав незнайомець.
— Я поділюся з тобою горем своїм, співчутливий госте, — мовив Уллах. — Але спочатку ти мусиш сказати, звідки родом — з Декана, з Гупти?
— Гаразд, допитливий Валлі Уллах. Ти хочеш знати, кого приймаєш у себе. Я пройшов немало доріг. І зустрічав багато людей. Добрих і злих, нікчемних і мудрих. Я мандрую по світу так довго, що став забувати своє ім’я. І рід мій залишився далеко за горами, ріками й морями. Гупта і Декан — невідомі мені краї. Я пройду тут, як проходив досі по інших державах, і залишаться зі мною хіба що спогади про зустрічі з людьми, та й то не з усіма: багато схожого повторюється в путі, і не до всього з’являється пристрасть, а без пристрасті мовчить серце і розум. Стираються, припадають пилом, змиваються дощами мої сліди на дорогах і бездоріжжі, зникає з пам’яті бачене і почуте. Та кріпить силу і волю мою жадоба пізнання людей та світу.
— О життєлюбний мандрівнику! Розмова з тобою знімає тягар з душі. Яким би довгим не був твій шлях, не поспішай, побудь у нашій родині. Ти, бачу, належиш до мудрих людей, і слово твоє я цінуватиму, і поради в тебе проситиму. Тільки як звертатися мушу?
— Честь мені виявляєш велику, довірливий Валлі Уллах. Та не зловживатиму я ні довір’ям, ні гостинністю твоєю, але слухатиму тебе охоче, аби гнів не туманив твоїх очей, аби серце зазнало спокою. Називай мене… Ранадів.
— Чандо, Брахмо! Йдіть збирати джгут без мене. Я побесідую з Ранадівом. Стривайте, покличте сюди сестру Лейлі. Чи не заснула, бува, біля річки?
Лейлі наполохано підбігла до батька, соромливо привіталася з незнайомцем.
— У нас сьогодні гість, — сказав Валлі Уллах. — Потурбуйся про обід.
Дівчина кивнула головою і швидко сховалася за дверима хижі.
— Росте без матері, — сумно мовив Валлі Уллах. — Важко їй. Чанда хоче одружитися, каже, що сестрі тоді буде легше. Хай би одружувався. Тільки зрадив хлопцеві глузд. Затявся зганьбити честь сім’ї і жителів Аш мака. Розсуди, Ранадіве. Він покохав дівчину з сім’ї, ще приїхала до нас з Паталіпутри — столиці наших ворогів
— Колишніх ворогів, — усміхнувшись, сказав Ранадів
— Авжеж, — погодився Уллах. — Але чи може вчорашній ворог сьогодні стати другом? Чи можу я приймати в себе, цілувати, сидіти поруч, жити разом з убивцями мого батька й брата? Ні, Ранадіве. Навіть на тілі залишаються сліди від ран, а в серці рани не заживають, кривавляться, печуть боляче, нестерпно. Любов до чужої дівчини засліпила Чанду.
— Розсудливий Валлі Уллах! А чи не засліплює й тебе давня ненависть до жителів Гупти? Ти не лікуєш, а ятриш свої рани. Ти мав би радіти мирові й любові, що єднає людей. Війни звеличують переможців ціною крові і горя інших, любов же звеличує всіх, приносить не сльози, а радість.
— Але ж на моїх очах ще не висохли сльози тяжкої втрати, — з гіркотою кинув старий.
— Щастя сина висушить їх, — сказав Ранадів. — Якщо, звичайно, ти бажаєш щастя синові.
— Ти, хто набирався мудрості в різних краях і державах, вважаєш, що батьки повинні поступатися дітям?
— Батьки мусять розуміти дітей, а діти — батьків. Не гнів, а любов допомагає найсправедливіше судити про людські вчинки і діяння. Ти, Валлі, змучений давнім горем, не хочеш зійти з тієї стежки, де воно спіткало тебе. Ти оглядаєшся довкола зацькованим звіром, що ладен мстити не тільки мисливцеві, а й сумирному пастухові. В батьках коханої твого сина ти вбачаєш своїх ворогів, убивць. І лише тому, що вони прибули в Ашмака з Паталіпутри. А син хоче ступити на іншу стежку, де ходять люди доброзичливі, незлостиві. Тож не тримай його за руку, не використовуй батьківське право не з честю. Інакше тебе не обминуть страждання рідного сина, і потім ти клястимеш себе…
— Ти, Ранадіве, хочеш примирити мене із сином. А чи не краще було б, щоб Чанда не перечив і слухався мене, щоб поважав батька і виконував його волю?
— Твоя ненависть до тих, з ким ворогував колись Декан, має поступитися любові Чанди. І тоді він поважатиме тебе не менше, ніж досі. Що може бути важливіше сімейної згоди і миру між Деканом та Гуптою? У тебе було довге життя, Валлі Уллах. Передай дітям добро душі своєї, а не власний гнів. Бо гнів породжує лише гнів…
За розмовою Валлі Уллах і Ранадів не помічали, що Лейлі вже давно стоїть під пальмою, не зважуючись подати голос. Дівчина надто поважала батька і жодного разу не засумнівалася у справедливості його вчинків. Вона завжди слухалася батька й старших братів і як винагороду мала любов і повагу рідних. То тільки останнім часом з’явилася незлагода в сім’ї. Лейлі боліла душа, вона плакала потай, бо не знала, як примирити батька і брата. Звичайно ж, в усьому винен Чанда, він покохав дівчину з чужого і ворожого роду. Чанда не знатиме щастя, коли йде наперекір своїм рідним. А Брахма мовчить, не перечить батькові і вголос не підтримує брата. Може, вони заодно? Тільки до чого веде цей подорожній? Правий не батько, а Чанда? Але ж Валлі Уллах сам давав розумні поради не одному жителеві Ашмака. Лейлі пишалася з того. Тепер вона бачить по обличчю старого батька, як тяжко й розпачливо йому, хоча подорожній і намагається говорити лагідно. Проте слова боляче торкаються серця, породжують сумніви. Батько вже не так упевнено засуджує наміри Чанди. Він завагався, як ото колись з малою Лейлі на руках.
Дівчина пам’ятає страшну зливу, після якої загинули дерева, утворилися нові ріки і вони з батьком не могли дістатися додому. Вечоріло, здавалося, злива повториться, тоді вже напевне… У батькових очах не було страху, але вони горіли дивним вогнем. Мала Лейлі тремтіла, мов у пропасниці, з переляку чи від хвороби, а Валлі Уллах, сновигав по берегу, шукаючи броду. Нарешті він підняв Лейлі над головою і ступив у розбурхану воду. Дівчинка тремтіла зраненим пташеням, хотіла крикнути: “Батьку, назад!” Проте не стачало їй сили. Батько йшов, міцно стискаючи Лейлі, ставало все глибше й глибше, але він не вертався. Коли ж хвиля плеснула на її ноги, вона здригнулася і завмерла: голова батька зникла під водою, але він ішов, тримаючи доньку на піднятих руках. Лейлі вже пливла захлинаючись. Ніби мертву, виніс її батько на берег, притис до грудей і побіг мов несамовитий…
Лейлі здригнулася, почувши батьків голос:
— Вже маємо обід, дочко? Неси сюди, у затишок. Будемо частувати гостя на свіжому повітрі.
Їли мовчки, наче забули початок розмови.
— Пекуче сонце уповільнює мою мандрівку, — нарешті озвався Ранадів, витираючи спітніле чоло.
— Сонце дарує нам радість життя, — сказав Валлі Уллах. — Де ти був, Ранадіве, коли голова Раху наздогнала Сонце?
— Стояв збоку дороги і думав про Аріабхату,[1] — відповів подорожній.
— Про якого Аріабхату?
— Аріабхату з вашого Ашмака. Я думав про нього й сьогодні, коли слухав тебе. За чварами і війною між Даканом і Гуптою ніхто не зацікавився Аріабхатою. А саме він уславить навіки своє ім’я і твою землю Ашмака, прозірливий Валлі Уллах. Він — найученіша людина серед вас. Зустрівся б ти з ним — і зрозумів, що не демон Раху переслідує Сонце.
— Не демон Раху?! Що ти говориш, Ранадіве? Ти, мабуть, забув священне письмо?
— Демон Раху… демон Раху, — спокійно мовив подорожній. — Я чув, як повторювали ці слова перелякані люди, коли серед білого дня стало зникати Сонце і з’явилися зорі, мов уночі. Коли ж поступово сповзала тінь, усі знову раділи Сонцю і вславляли бога Вишну.
— Дивна мова твоя, Ранадіве. Ти знаєш якусь таємницю зникнення Сонця? Але ж священне письмо… І я, і діти мої — сини Чанда і Брахма, дочка Лейлі, всі жителі Ашмака можуть розповісти, чому пропадає Сонце. Ти не вчився грамоти, Ранадіве? Однак ти з дитинства мав слухати жерців-брахманів. Лейлі, підійди ближче, — обернувся Валлі Уллах до дочки і, вже звертаючись до подорожнього, пояснив: — Лейлі як рідну люблять у сім’ї жерця Пусалкара. Лейлі переповідає мені все, чому навчає її освічений Пусалкар. Ці знання — із древніх і мудрих книг. Можливо, Ранадіве, й ти, як я, ніколи не тримав тих книг у руках? Розкажи нам, Лейлі, про демона Раху.
Дівчлна подивилася в небо, ніби переконуючись, чи є Сонце, потім перевела погляд на батька, подорожнього. Вона любила розповідати братам і батькові цікаві історії із священного письма. Однак сьогодні її слухатиме незнайомець, котрий насмілився перечити батькові і, певне ж, знає щось таке, що невідомо іншим. Можливо, навіть самому Пусалкару. Але ні, для Пусалкара немає таємниць. Ще ніколи жрець не залишав без відповіді будь-яке запитання Лейлі. Батько й гість уже дивляться на Лейлі, і вона набирає рішучості в голосі:
— На найвищій горі Меру — центрі світу, зібралися боги з надією знайти амріту — напій вічного життя. Вони хотіли позбутися старіння і смерті, щоб перемогти своїх постійних ворогів — демонів-асурів. Всемогутній Вишну порадив їм укласти мир із асурами, бо тільки спільно можна зорати океан і добути там жадану амріту. Згоди було досягнуто, і почалася виснажлива праця. Знемагали боги й асури, прагнучи наповнити чашу амрітою.
Коли ж нарешті це вдалося зробити, асури жадібно кинулися скуштувати священного напою. Тільки Вишну, збагнувши, яке зло назавжди поглине світ, сховав неоціненний дарунок, а потім віддав його богам. Гнів асурів не знав меж — вони втратили надію на безсмертя. Проте один із них — хитрий демон Раху — все ж зумів ковтнути амріти, з’явившись в образі бога. Але Сонце і Місяць розгадали його підступний намір. Сповнений великого гніву, Вишну відрубав демону голову. І звалилося тіло асура з небес, лише голова залишилася безсмертною через той ковток амріти. Відтоді й літає в небі голова Раху, переслідує Сонце і Місяць, хоче помститися їм. І як тільки вона наздоганяє їх і ковтає, відбуваються сонячні і місячні затемнення…
Гість уважно слухав розповідь дівчини. А Валлі Уллах, задоволений знанням і красномовністю дочки, ствердно кивав головою. Коли ж Лейлі скінчила, звернувся до Ранадіва:
— Те, що ти зараз почув, відомо дорослим і дітям. Твоя необізнаність лише дивує. Певне, справді ти примандрував до нас із далеких країв і по-новому відкриваєш для себе світ.
— Правда твоя, Валлі Уллах. Я з далеких країв і прагну більше спізнати світ і людей. Але людям Декана мала б бути відомою не тільки казка, вигадана жерцями про голову Раху, а й діяння Аріабхати з Ашмака. І час уже прислухатися до слів його: “Місяць затемнює Сонце, і Земля своєю величезною тінню затемнює Місяць…” Не священне писання, яке твоя донька вивчає у Пусалкара, а книга “Аріабхатія” розкриває небесні таємниці.
— Ти сієш сум’яття у моїй душі, Ранадіве. Лейлі, залиш нас із цим чоловіком. Жахливий день випав мені… Зранку гнівив найменший син, а тепер пришелець забирає спокій демонською проповіддю.
— Я надто поважаю тебе, Валлі Уллах, щоб завдавати нових прикрощів. Я хочу поділитися з тобою лише крихтою знання, яке маю, бо знання — це світло для душі: І морок ночі не здається таким страшним, коли у небі сяє хоч одна зірка. Хіба не так? Тоді чому ж ти боїшся слухати мене? Чому довіряєш Пусалкару? Лише тому, що він — жрець? Але ж краще вірити мудрецеві і вченому. Вірити Аріабхаті. Я розкажу тобі про Аріабхату. Якщо ти досі не чув його імені, то Лейлі, сини твої, внуки і правнуки вимовлятимуть це ім’я як рідне. Люди Декана і Гупти, всієї Індії складатимуть велику шану Аріабхаті. Може, це буде не скоро, тільки буде обов’язково. В майбутньому. Чому ж ти, Валлі Уллах, повинен позбавити себе відчуття гордості за те, що жив в один час із Аріабхатою, на одній землі, під одним небом, під одним Місяцем і Сонцем і розумів причину затемнення двох світил так само, як Аріабхата?
Вони просиділи решту дня і більшу частину ночі. Ранадів стомився від розповіді, а Валлі Уллах — допитливий, схвильований господар, здавалося, й не думав спати. Довго не могла заснути й Лейлі, бо кружляли думки навколо появи такого дивного гостя. Досі вона вірила лише батькові й Пусалкарові, а тепер її стривожили слова про Аріабхату. Хто він, цей Аріабхата, що, не боячись ніякої кари, взявся заперечувати священне письмо?
Уранці не було радості на обличчі Валлі Уллаха, і він уже не виявляв попередньої гостинності до Ранадіва. А Ранадів, розв’язавши одну із торбин, вмостився у затінку. Потому став виймати з вузлика невеликі фігурки чорного і білого кольорів. Підійшов Валлі Уллах, в очах зблиснула цікавість.
— Сідай, господарю, — сказав гість. — Я хочу чимось віддячити за твою доброзичливість. Бо мав намір сьогодні продовжити свої мандри.
Ранадів поклав на землю невелику квадратну дощечку — теж з білими і чорними клітинками, і почав розставляти на ній фігурки.
— Слухай уважно, Валлі Уллах. Я вчитиму тебе грі, де однаково потрібні мудрість і рішучість, спокій і ризик. Ти запитаєш: а навіщо мені така гра? О вельмиповажний Валлі Уллах! Я вірю в часи, коли талант воїна і полководця проявлятиметься не в грізних битвах і не вимірюватиметься кількістю загиблих і взятих у полон ворогів. Бо зникне гнів, подібний тому, який сьогодні ще ятрить серце жителів Гупти й Декана. Залишаться на землі лише поєдинки розуму, поєдинки для загартування волі й духу чи ж просто для розваги або відпочинку. Коли ллється кров — гине життя. А людина має жити, утверджувати себе в добрих діяннях. Та ти сідай, сідай. Ти захопишся цією грою і сини твої теж. Ти навчиш її своїх родичів і сусідів. Її знатимуть усі народи в усіх країнах.
І другого дня Валлі Уллах не відпустив Ранадіва. Старий не квапив навіть синів до роботи, а змусив дивитися, як грає він з гостем. Чанда і Брахма зацікавлено стежили за грою, хоча й не могли до кінця зрозуміти батькового захоплення.
Але настав час прощатися. Ранадів знову прив’язав свої торбинки до палиці, залишивши збудженому Уллаху обіцяний подарунок — нову гру.
— Скажи, Ранадіве, невже обов’язково одному з двох завжди бути сильнішим розумом? — запитав господар.
— Чому ж, двоє можуть бути в однаковій силі. Але прийде третій… А третього переможе четвертий.
— Отже, непереможних не буде ніколи! Але ж з-поміж усіх людей можуть зустрітися рівні силою!
— Рівні у певний момент… Бо ця гра, дорогий Валлі Уллах, — боротьба не лише умів, а й почуттів, емоцій, настрою. І все ж… Чи прийде час, коли не виявиться переможця? О, нелегко заглянути вперед, через століття. Та здається мені, то вже буде час, коли люди побувають на інших планетах і не боятимуться, що їх проковтне разом із Сонцем і Місяцем голова демона Раху.
Ранадів став прощатися з господарем, його синами і донькою.
— Хто б ти не був, мандрівнику, — сказав Валлі Уллах, — але хай дорога твоя буде щасливою, щоб не зазнавав ти лиха і страху… Хай бог Вишну оберігає душу твою і не. допускає більше гріховних помислів, які хочуть вкрастися у розум твій…
— Ти жалієш мене, добрий Валлі Уллах… Прощай! Щастя прийде у твою сім’ю по любові і злагоді дітей.
— Стривай, Ранадіве. Моя донька співатиме свою найкращу пісню. Візьми її в пам’ять, як спомин. А ти, Чандо, принеси мриданг.[2]
Звуки мриданга залунали біля хижі старого Уллаха. І сполохано-ніжно залунав дівочий голос: “Не ховайся, місяцю, за темну хмару, бо твоя тінь лягає на моє серце! І воно заплаче, якщо ти знову не з’явишся поміж зорями. Я заблукаю в пітьмі, бо загублю стежку додому…”
Чемпіон не помічав колючої зверхності в очах Шагена, не відчував напруженої тиші в залі. Ситуацію на дошці він оцінив раніше, і за столом його затримав несподіваний спогад з дитинства. Чемпіон сидів замислений, чим викликав співчуття і жаль у своїх прихильників. Але він уже забув про партію, яка закінчувалася гірким фіналом, забув про час, що може звалити прапорець на шаховому годиннику… Ні, він майже ніколи не потрапляв у цейтнот, завжди грав легко, впевнено, швидко. Тепер йому стало просто байдуже, як характеризуватиметься його поразка. Скоріше всього: “потрапив під невідпорну атаку білих і…”
Спогад огортав, наче сон.
“…І чому він не здається? — думав хлопець, сповнений передчуття близької перемоги — за якихось три ходи. — Батько ж розуміє, звичайно ж, розуміє безнадійність становища…” А батько довго, дуже довго міркував над черговим ходом. Нарешті поставив слона на поле, де він мав безславно загинути, прикриваючи короля. “Я взяв тоді слона без вагань, — відзначив Чемпіон. — То було абсолютно логічно…”
Батько навчив п’ятирічного сина грати під час відпустки на заміській дачі. Хлопчак одразу збагнув суть найпростіших комбінацій, проте особливого захопленя грою не було. Іноді батько навмисно розташовував свої фігури так, щоб він міг застосувати один із засвоєних уже варіантів. Але тільки в десятирічному віці син по-справжньому уподобав шахи. Грати з ним ставало все складніше, і батькові годі було думати про поблажливе ставлення до юного суперника. Все частіше партії закінчувалися внічию. Але чим більше й очевидніше син прагнув перемоги, тим винахідливіше захищався батько.
Того дня він уперше обіграв чемпіона школи. І хоча радість переповнювала груди, хлопець вирішив змовчати вдома: ввечері він ніби між іншим запросив батька до шахівниці. “Якщо погодиться — виграю”, — чомусь шпигнула думка. Батько поклав на коліна книгу, ніби роздумуючи над прочитаним, і дав згоду: “Сьогодні ти знову хочеш атакувати. Що ж, я вже давно обороняюся. Оборонятися, як і боротися, в житті треба до останнього…”
“Я взяв слона, а навколо чорного короля жалюгідним захисником став танцювати кінь. Його теж потрібно було вдарити. Щоб не заважав… Це було теж логічно. І тоді раптово й божевільно — з шахом! — біля самісінького білого короля опинилася тура — остання фігура чорних. Це вже нагадувало самознищення. Чи ж самознищення? її не можна було брати, бо чорний король не мав ходу. А шлях трьом чорним пішакам, які ще залишалися у ворожому стані, давно перекрили білі пішаки. Залишати на дошці чорну туру — останнього смертника — не позбутися від неї вічного шаха!..”
Хлопець зрозумів це, хоча й продовжував пересувати по дошці свого короля, який не міг уникнути шаха. Зрештою він забрав-таки чорну туру, а батько стомлено усміхнувся: “Бачиш, сину, у шаховій грі діє дивний — чи, може, й справедливий — закон. Коли король сам змушений іти на смерть, залишившись без будь-яких шансів і можливостей, навіть суперник не вважає це за власну перемогу. Інша річ, коли короля переслідують, а він, шукаючи захисту або намагаючись врятуватися втечею, все ж потрапляє у пастку. Ти, сину, зіграв сьогодні свою найкращу партію. І не страждай, що очікуваний успіх зник, мов привид. Відтепер ти сміливо зустрічайся із сильнішими партнерами. Мого арсеналу вже замало, щоб допомогти у твоєму шаховому озброєнні…”
Спогади обірвалися, і Чемпіон несподівано виявив, що позиція на шахівниці дуже нагадує закінчення тієї давньої партії, проведеної з батьком. І Шаген зараз спраглий перемоги, як колись він сам. Чемпіон жертвує слона… Шаген блискавично бере… Хід конем — і негайно хід у відповідь. Тоді Чемпіон наближає свою останню туру до білого короля й оголошує шах… І знову шах… Вічний шах!..
Розгублений Шаген наче закляк, втупившись у шахівницю. Грізну силу являли білі фігури. Проте суворий закон гри позбавляв Шагена звання переможця.
…Чемпіон з’явився у фойє, де його одразу помітили Маргет і Тімонен.
— Давай підійдемо, — сказала дівчина. — Ми ж знайомі.
— І ви… були в залі? — Чемпіон затримав погляд на Маргет. — Я, певне, розчарував і вас, і Тімонена. Цей електронний геній був справді близький до перемоги…
— Не треба про гру, — попросила дівчина. Але Тімонен, за звичкою репортера, запитав:
— Ви знаєте, де він припустився помилки?
— Був момент, коли я вже хотів визнати поразку, — сказав Чемпіон. — Де він припустився помилки… Ні, Шаген діяв рішуче і логічно. Логічно… Розумієте, в останню мить мені допоміг спогад з дитинства…
— Отже, почуття для шахіста… — пожвавішав Тімонен.
— Не треба ні про логіку, ні про почуття, — знову втрутилася Маргет. — Ти ж не збирався писати репортаж про цю зустріч. І взагалі хотів піти з журналістики…
— Так, Маргет, і тепер мені буде легше це зробити. Спокійніше, Бо залишається віра в людей.
— Ходімте до мене, — раптом сказала дівчина. Чемпіон і Тімонен переглянулись між собою. — Я дуже прошу. І батькові буде приємно… Не відмовляйтеся, будь ласка.
А в цей час до головного редактора газети, де працював Тімонен, дзвонили з Інституту космічної навігації. Обговорювалася кандидатура кореспондента, котрий міг би взяти участь у тримісячній космічній подорожі. Головний назвав Тімонена.
Аріабхата — великий індійський астроном і математик, народився 476 року. Його іменем названо перший індійський штучний супутник, запущений з допомогою радянської ракети-носія.
Мриданг — невеликий бубон видовженої форми.