Залишивши човен, Хуан i Педро пiдхопили врятованого попiд руки i понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев'яному лiжку, вони поклали на неї незнайомого.
- Побудь з ним, а я пiду розвiшаю сiтi, - сказав Хуан.
Вiн вийшов надвiр. У вiдчиненi дверi вiйнув теплий вiтер, дихнувши духмянистим запахом тропiчних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присiв на край лiжка. Невiдомий щось бурмотiв, стогнав, глухi прокльони виривалися з його грудей, неяснi благання.
- Лю, - марив невiдомий. - Лю, кохана моя... Я знайду тебе... знайду... Хмари, хмари... Чорнi тирани... Я обiйду їх... Я знайду тебе... Лю, дiвчинко моя...
- Що з вами, друже? - стурбовано сказав Педро. - Чи чуєте ви мене?
Невiдомий не вiдповiдав. Хаотичнi слова зривалися з його вуст:
- Вогонь... Небесний вогонь... Ми пройдемо крiзь нього... Лю... дiвчинко моя... Вiн не спалить тебе... Де ти?.. Де? Лю... Я не бачу... не чую тебе...
Знадвору ввiйшов старий Хуан, запалив лiхтар. Слабке сяйво впало на лiжко, на зелене обличчя незнайомого.
- Ну що? - запитав Хуан.
- Марить. Повторює iм'я дiвчини якоїсь. Нiчого не зрозумiло...
- Що ж ми з ним будемо робити?
- Хай лежить. Отямиться - поговоримо.
- Хай буде так. Тодi я пiшов спати...
Хуан розстелив старi сiтi в кутку хатини, крекчучи, прилiг на них. Вмощуючись, сказав:
- Ловили ми з тобою рибу, а впiймали... виходця з iншого свiту. Ну, тобi добранiч...
- Добранiч, дядю Хуан...
Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стiнами хатини розгулювався вiтер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щiлини вривалася негода, лiхтар хитався, i мерехтливе сяйво його кидало примарнi тiнi на глиняну долiвку, на обличчя невiдомого. Печать таємницi лежала на ньому. Вона вiдчувалася у всьому-i в дивному мареннi, i в загострених, тривожних рисах лиця, i в незвичайнiй появi цiєї людини.
Педро сидiв, думав, намагався зрозумiти, звiдки мiг впасти незнайомий. З лiтака, гелiкоптера? Навряд чи залишився б живим. Та й лiтака не видно було...
Студент прилiг на вузький тапчан, заплющив очi.
Незнайомий знову застогнав. Педро схопився з тапчана, пiдiйшов до нього.
- Ви чуєте мене?
Незнайомий заворушився, розплющив очi, над силу звiвся на лiжку, сiв.
- Ви врятували... мене? - прошепотiв вiн.
- Так, друже, - лагiдно вiдповiв Педро. - Але про це не слiд говорити... Краще скажiть, хто ви, звiдки? I чим вам допомогти?
- Я з антисвiту, - вiдповiв незнайомий.
Педро пильно поглянув на нього, здивувався. Очi врятованого дивилися зосереджено i серйозно, вони нiяк не були схожi на очi божевiльного. Тiльки в глибинi їх тремтiв невiдомий вогник, iскра якоїсь таємницi.
- Ви не вiрите менi? - запитав невiдомий.
- Я б хотiв, щоб ви розмовляли зi мною серйознiше, - обережно сказав Педро. - Бачте, я студент фiзик. Про iншi свiти ви могли б розповiсти моєму дядi Хуану. Та й вiн не повiрить...
- I даремно. Я кажу про антисвiт... матерiальний, а не мiстичний... Якщо ви фiзик, то зможете зрозумiти. Я теж фiзик - тiльки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу... Я розкажу вам все...
Очi Педро заблищали.
- Але, може, ви втомилися? Може, слiд вiдпочити?
- Нi, - рiшуче заявив незнайомий. - Добре, що я зустрiв саме вас. Може, ви ще допоможете менi. Але спочатку познайомимось... Моє iм'я Генрiх. Генрiх Уоллес...
- Педро. Педро Саiра...
- А тепер дайте менi води... Мучить спрага. Спасибi... Так слухайте ж...
Роздiл перший
ЛЮ ЗНИКАЄ
Ми закiнчили унiверситет у Сан-Францiско минулого року. Нас викликали в якесь вiйськове вiдомство i запропонували роботу за межами країни.
Ми - це я i Люсi, моя наречена. Чудова дiвчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вiчi. Та про душу її нiхто не зможе розповiсти. Це можна лише вiдчути. Ви посмiхаєтесь... Гадаєте, що всi закоханi вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.
Отож... нам давали роботу на островi в Карiбському морi. Ви знаєте його. Це - сусiда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: дослiди будуть секретнi i дуже важливi. Плату обiцяли велику, мiсце було чудове, i ми, пiсля недовгого вагання, дали згоду.
Ми вiдпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потiм, серед ночi, нас пересадили на гелiкоптер. На свiтанку ми вже були на островi.
Нас зустрiв керiвник секретної лабораторiї професор Шрат. Ми чули про нього ранiше, в унiверситетi. Вiн вважався найкрупнiшим спецiалiстом у галузi тяжiння i квантової механiки*. Вiн здавався нам суворим i стриманим. Привiтавшись, оглянувши нас, професор сказав:
______________
* Квантова механiка - роздiл фiзики, що вивчає закони руху часток атомних розмiрiв i дуже малої маси - електронiв, протонiв, нейтронiв, атомiв, молекул.
- Три роки ви звiдси нiкуди не вийдете. Вам говорили про це?
- Нi.
- То знайте ж. Жодного слова про напрям роботи. Нiяких запитань. Ясно?
- Ясно, професоре... Але...
- Нiяких але... Ще одне. Ви повиннi брати участь в експериментах. Вам сказали про це?
- Нi, - занепокоєно вiдповiв я.